У радянській історіографії можна відшукати тільки уламки української історичної правди.
Все інше – пропаганда. Бридка, брехлива пропаганда.
Коли лікар поставить неточний діагноз, велика ймовірність, що хворий помре. Або змушений буде довго виправляти наслідки недбалості медика. Чи його злої волі.
Так само з історією.
Викривлена історія народу програмує його смерть. Або каліцтво.
Українська історія не просто викривлена. Її писано ворогом (і зараз пишуть) з метою заперечення і знищення самого українського народу.
Якщо об’єктивно розглядати конфлікти народів східної Європи, то стає очевидним, що головною їх причиною є перманентне намагання Московії – з часу Батия – проникнути до центральної і західної Європи і постійне зусилля України стримати її агресію.
Це обходиться Україні страшно дорого. Тільки у ХХ столітті москвини вбили понад 30 мільйонів українців. (Деякі науковці вказують страшнішу цифру). А це у п’ять разів більше, ніж убили українців німці у Другій світовій війні.
Читайте і пам’ятайте!
За період між Першою і Другою світовою війною в Україні вбито кожного другого чоловіка і кожну четверту жінку(!).
А приспані демагогічними штампами про ніби то дружбу «з братнім народом», й досі вірять, що така дружба колись була.
Є в нашому характері прекрасна риса, яка, замість можливого позитиву у спілкуванні з иншим, приносить йому смертельну шкоду.
Це довіра.
Українець довірливий до непристойності.
Уже багато написано, ще більше сказано, що в Україні не було громадянської війни на початку ХХ століття. Що сам термін «громадянська війна на Україні» – це абсолютна нісенітниця.
Не було в Україні громадянської війни. Була війна Москви проти України в 1918-22 роках, у якій, внаслідок зрадливої поведінки західних держав та Польщі, Москва перемогла і окупувала нашу землю.
Громадянська війна – між білими і червоними – була на Росії.
І білі, і червоні мали в Україні потужні п’яті колони, які робили тут колотнечу, але і ті, й ті воювали проти України.
Якщо називати ті історичні події своїми словами, то треба сказати, що у 1918-22 роках відбулася перша окупація України більшовицькою Москвою і ця окупація мала для України страхітливі наслідки.
Виселення українців з їхніх земель почалося відразу. За кілька років було виселено понад чотири мільйони чоловік.
Потім – убивство голодом 1922 року.
Через десять років – повторне.
Москва говорить, що голод у 1932-33 роках був скрізь, а не тільки в Україні. Можливо, але за період між переписами населення українців стало менше на 9%, а росіян збільшилось на 12%.
Будь-яка нація формується в культурі. Винятку бути не може. Українці чи не єдина нація, у якої насильно обірвано кумулятивний процес культури.
Цілеспрямовано під корінь винищено всю еліту. Верству, яка творить культуру, політику, економіку, освіту, науку.
Друга окупація відбулась у 1943-44 роках.
Ми святкуємо звільнення України від німецько-фашистських загарбників.
Але ж зі звільненням від одного окупанта, прийшла окупація друга. Зі сходу.
Десятки тисяч було убито у війні НКВД проти УПА, сотні тисяч виселено до Сибіру.
У 1947-48 роках новий голодомор. Вчені називають цифру понад мільйон жертв.
З усіх державних закладів почалося витіснення української мови.
В освіті, науці – від дитячого садочка до присвоєння звання академіка – все підпорядковане русифікації.
Жодна інституція не мала права користуватися українською мовою.
Українці стали єдиною нацією, у якої вивчення власної історії вважалося злочином.
Вища школа готувала не так фахівців, як вірнопідданих системі.
З десяток дисциплін, таких, скажімо, як «Історичний матеріалізм», «Науковий атеїзм» та инші, забирали у студентів найпродуктивніший період навчання. Це ж років два-три витрачалося не на вивчання професії, а на одурманення людини.
Не культуру народів вивчали студенти, не власну історію й культуру, а дисципліни, які руйнували здатність мислити.
Зараз ми дивуємося дикунству нашого владного прошарку. Але ж причин для подиву нема.
Сьогодні майже у всіх владних кабінетах сидять діти і внуки фахівців з «Історичного матеріалізму», у яких, крім того «матеріалізму», була ще й добра школа плідної роботи на КГБ.
Війна, з часу окупації України Москвою, не припиняється й досі.
Сьогодні, окрім прямого військового вторгнення, в Україні в усіх владних, освітніх, культурних та інших структурах діють сотні тисяч агентів Москви.
Саме від них іде отой несамовитий опір українській мові, пісні. Вони ніби то захищають «язик Пушкіна, Достоєвского, Толстого». Але це не так. Вони не культуру захищають, а можливість російській мові і надалі виконувати окупаційні функції.
Найбридкіше – у цьому їм ревно допомагають малороси…
Це важко піддається поясненню.
На жаль, вони не підозрюють, що вони не є суб’єктом історії, не є суб’єктом ні політичним, ні культурним. Їх відрізали від тисячолітнього духовного досвіду своїх предків з однією метою: зробити матеріалом, який допомагатиме ординцям просуватися на Захід. Розхідним матеріалом.
Тож хочемо того чи ні, а мусимо визнати: якщо в історії дефіцит правди, то в суспільстві завжди буде дефіцит людини.
Але ж вийти з цього проклятого кола так легко. Просто необхідно, щоб кожен українець усвідомив себе. Усвідомив! Себе і своє місце у Всесвіті… Та зрозумів, що у планах ворога – зробити його розхідним матеріалом. Всього лиш. А він може стати часткою Божественної гармонії. Для чого, власне, його послано у цей світ…
