Поховати вбитого росіянами сина під яблунею. Єдиного сина. Стати свідками спалення однієї батьківської хати. Свідками спалення другої. І наостанок - власної. Зібрати все своє життя на два старенькі велосипеди й піти, куди очі дивляться - але в бік вільної України. "План" виконано, як жити далі - невідомо. Констаха, якщо я не помиляюся. Костянтинівка, що на Донеччині. Побачила відео - ось тепер в пам'яті спливають їх обличчя. Вони якісь неживі.
Мертві обличчя ще живих людей. Вони не старі, але життя перетворило їх на втомлених ходячих мерців без віку й надії. Війна спотворила все, у чому вони жили - зустрілися, побралися, народили дитину, побудували хату, разом жили, мріяли, працювали. Разом і сина поховали, єдиного, вбитого росіянами. Під яблунею у дворі й поховали. Після такого рухатися, щось вирішувати, розмовляти, дихати, змушувати себе жити далі - це вже неабияке досягнення. Жінці горе виїло очі, колись, напевно, красиві. Чоловік, здається, не відчуває себе присутнім в цьому світі...
Ось так виглядає чорне горе України: сучасність і зло, ніби із Середньовіччя. Разом вони переплелись в несподіваному танку, в шаленій, неочікуваній близькості. Що спільного в них може бути? Що спільного в рівні сервісу, технологіях, зручному побуті, різноманітті вибору того чи іншого - зі струмочками поранених, знедолених цивільних людей, які ще вчора мали майже все, а сьогодні росія залишила їх без нічого? Як в мирне життя пробрався такий в біса страшний біль?..
Бо це була і є Україна. І ворог у нас - споконвічний. Робив, робить і буде робити, якщо...
Інколи зупиняєшся, вдихаєш черговий їх злочин, задихаєшся від неможливості його осягнути, бо, здавалося, куди гірше? Але ж наші пращури те саме вже отримували. "Це ж було вже".
Колись має бути розрахунок на касі. Він має бути, а якщо не буде, то це завдання нам на залишок наших життів - щоб кожен з них заплатив. Щоб кожен з нас отримав. Ми втратили не тільки побут, спокій, майно, людей, безпеку - ми втратили непрожиті нашими дітьми життя. Вважаймо, це недоотриманий нами прибуток - непрожите щастя, незустрічене кохання, незроблені власні помилки, ненароджені онуки...
Це все коштує неіснуючих, напевно, в світі цінностей. Кажуть, в світі немає правди - є погляди на неї, або ж трактування. Не знаю. Може хтось скаже, що й справедливості немає. Але тоді саме ми маємо право її й встановлювати. Хто, як не ми?
