Російське ракетобудування методично переграє Україну, спираючись на модернізацію радянського заділу, який тепер б'є по українській інфраструктурі.
Експериментувати з балістичними траекторіями для зенитних ракет типу с-300 росіяни почали задовго до полномасштабного вторгнення. Ще радянські випробування 1980-х років довели теоретичну та практичну можливість: якщо змінити кут старту та запустити ракету комплексу С-300 по крутій баллистичній дузі з виходом у верхні шари атмосфери (аж до висоти в 70 кілометрів), вона здатна долати відстані, що значно перевищують штатні зенитні 75–120 км аж до 300–400 км.
Із початком повномасштабної війни в 2022 році, у міру виснаження високоточних «Іскандерів», росія почала масово використовувати С-300 для ударів по прифронтових і тилових містах: Харкову, Миколаєву, Запоріжжю. На першому етапі це була вкрай неточна зброя.
Зенитна ракета спроектована для ураження рухомих повітряних цілей на основі радіокомандного наведення або власної головки самонаведення. Коли її запускали по стаціонарній наземній точці за сотні кілометрів, штатна система «сходила з розуму». Ракета входила в щільні шари атмосфери під крутим кутом на швидкості 2–2,5 км/с і перетворювалася на некеровану болванку з відхиленням у сотні метрів, через що хаотично падала по житлових кварталах.
Проте ворожий ВПК перетворив ці пуски на полевий експеримент. Вони почали оснащувати блоки управління ракет спеціалізованими балістичними калькуляторами, оновленими прошивками та модулями супутникової корекції. Поєднуючи фугасний підрив із велетенською кінетичною енергією падіння двотонної болванки на швидкості 2000 м/с, вони домоглися того, що точность цих прильотів суттєво зросла.
10 вересня 2026 року ГУР України оприлюднило дані про російську ударну ракету РМ-48У. Вона поєднує елементи кількох зенітних ракет, має інерціальну та супутникову навігацію, дальність до 400 кілометрів і осколково-фугасну бойову частину масою 199 кілограмів. Наявні ракетні конструкції отримали нове призначення та сучасну систему керування.
За оприлюдненою в жовтні 2026 року оцінкою ГУР, росія мала до 400 таких ракет, а темп їх виробництва становив близько 40 одиниць на місяць. Отже, противник не просто витрачає старі запаси, а поповнює арсенал ударного озброєння.
За повідомленням Зеленського про атаку в ніч на 7 листопада, проти Північного мосту спрямували шість балістичних ракет, чотири з яких влучили. Одним із можливих засобів такого удару є РМ-48У, хоча конкретний тип застосованих ракет у цьому повідомленні не названий. Чотири влучання свідчать про результативність удару по обраному об’єкту, але самі собою не встановлюють тип зброї.
Принципово важливо інше: росія на базі наявних зенітних ракет створила додатковий засіб керованого ураження наземних цілей на відстані до 400 кілометрів. За призначенням це часткова альтернатива американським балістичним ракетам ATACMS, які запускають із HIMARS.
Для України ця історія особливо болюча, тому що значна частина радянської ракетної, електронної та приладобудівної промисловості була зосереджена саме тут. Дніпро, Київ і Харків мали конструкторські бюро, наукові інститути, дослідні виробництва та підприємства, здатні працювати зі складними ракетними системами. У Києві це «Артем», Київський радіозавод, НДІ «Квант» та інші підприємства й установи. Сюди ж відносяться і виробничі потужності заводу «Візар» у Вишневому з його ракетним виробництвом.
Контраст підходів вражає своєю абсурдністю. росія, маючи фундаментальну наукову та виробничу базу, спирається на неї й послідовно її розвиває.
В Україні ж держава замість швидкого розвитку власного на наявній основі обирає шлях створення чогось «нового» але наближеними до влади. На це витрачаються величезні кошти, розмивається фінансування та втрачається найдорожчий ресурс та час.
Адже коли ти створюєш і вдосконалюєш на базі вже діючої інфраструктури це один темп. А коли держава починає будувати з нуля, це вимагає нескінченного пошуку нових приміщень, обладнання, верстатів, вибудовування логістики. Це фактично зупиняє реальний процес і аж ніяк не гарантує, що новий проект взагалі дасть хоч якийсь результат.
І цей сумний підсумок ми бачимо наочно. Вже два роки на слуху залишається одіозна постать росіянина Данілова-Штілєрмана, а мільярди бюджетних коштів віддаються невідомим людям.
Якщо детально розібратися у цих грошових потоках, запитань виникне значно більше, ніж відповідей. Замість вітчизняних фахівців, які десятиліттями працювали на державу, з'являються персонажі, які приїхали з росії і без реального досвіду чи власних технологій заявляють: «А ми зробимо краще».
Де-факто створити ракетні технології з нуля вони не здатні все це зводиться до банальної перепаковки, використання чужих напрацювань або неформально отриманих старих креслень «Укроборонпрому», адже через «свою» нову структуру значно легше освоювати кошти.
У результаті Україна не має власної повноцінної ракетно-космічної програми, а отримує лише постійне «бла-бла-бла» про те, що ось-ось щось буде створено.
Замість реальних ракет ми маємо все більше й більше руйнувань.
Протистояння двох управлінських моделей очевидне: системний, прагматичний підхід росії протистоятиме українській практиці «давайте відмиємо гроші через своїх». І саме цей згубний підхід коли замість підтримки вітчизняного потенціалу кошти виливаються в сумнівні прожекти підставних осіб зсередини підриває обороноздатність країни.
Головна біда в тому, що коли стратегічні ресурси під час війни роздаються «своїм людям», вони стають реальними ворогами народу. Влада через це неминуче асоціюється з тими, хто замість системної турботи про армію опікується власним кошельком.
Під час війни наслідки таких рішень вимірюються дуже конкретно:
скільки зброї отримала армія,
коли вона її отримала і
які завдання може виконати. Саме за цим результатом і потрібно оцінювати чиновників, державні підприємства та приватних підрядників.
