Росія з кожним днем дедалі глибше скочується в ту частину історії, яку можна назвати болотом. Потрапивши до неї, кожна дія влади призводить до того, що країну буде засмоктувати все глибше, фрикції влади стають дедалі різкішими, ситуація – все гіршою, а зупинитися, попросити допомоги вже не можна. Так було з Німеччиною. Нині це відбувається з росією. Те, що Росія зазнає поразки і отримає весь набір наслідків, що належать: соціальну дестабілізацію, бунт територій, палацові інтриги, змови еліт, падіння економіки, зростання криміналітету - в цьому у мене немає сумнівів.
Зараз кремль грає у нацизм, також проходячи його різні стадії. Потрапив на очі коментар Пєскова після того, як президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв сказав путіну: «…ніхто не знає, як вийти із ситуації (війни - В.К.), бо є позиції сторін. Але, з іншого боку, є такий момент і така можливість, як поставити на заморожування всю цю справу».
Залишимо осторонь невиразний стиль заяви казахського президента, який на цій зустрічі продовжував погладжувати путіна по збудженій великоросійській величі («ми завжди вважали і вважаємо росію великою державою, як я вже сказав. Про це я говорю на всіх міжнародних форумах, між іншим»). Почав говорити путіну (хай так) у вічі підозріле – вже добре. Можливо, згодом навчиться говорити й неприємне. Неважливо.
«Для нас є головна умова – ми маємо досягти своїх цілей. Умови для зупинення бойових дій викладені путіним два роки тому. Ці умови зрозумілі, послідовні, тому все може зупинитись сьогодні до кінця доби, якщо київський режим ухвалить відповідні рішення».
Це коментар Пєскова на пропозицію про заморожування війни. Цими словами, звісно, Токаєва поставили на місце та образили.
Тому що відповідь надійшла не від царя, а від його плебея. Це означає, що й ставлення до Токаєва таке саме, звичайно ж, при збереженні всього президентського церемоніалу.
Московити не розглядають можливості завершення війни, окрім як через капітуляцію України. Вони «мають досягти своїх цілей».
Чому їх цілі важливіші за цілі України?
Чому наше бажання жити у своїй країні так як ми вважаємо за потрібне, має залежати від того, сподобається це росії чи ні? Хто дав у.людкам та деградантам право визначати, що правильно, а що ні?
Усі ці питання ставилися мільйон разів. І, періодично на них давалися оригінальні відповіді, де по-різному обгрунтовувалася думка про те, що ні, їхні вимоги не важливіші за наші. Цей словесний обмін – важлива частина пропаганди, а вона – важлива частина війни.
Мешканці московських боліт повторюють практично всі наративи нацистської Німеччини. Не тільки тому, що вчили та копіюють, а тому що йдеться про усталені принципи та правила поведінки диктатур в умовах агресивної війни. Це шаблон.
Взяти, наприклад, тезу про цілі. Пєсков явно намагається нам нагадати про вимогу кремля про повний вивід українських війск з території Донецької, Луганської, Запорізької і Херсонської областей. Це українські землі, жителів яких московити прийшли «захищатиь» від «нацистів».
У травні 1940 року у німецькому радіоефірі прозвучала програма для школярів, участь у якій взяв Бернгард Руст, нацистський міністр освіти. Зокрема він сказав:
«Бог створив світ як місце для праці та битви. Тому, хто не розуміє законів життєвих битв, буде оголошено поразку як на боксерському рингу. Все, що є хорошим на цій землі, — це призові кубки. Їх завойовує сильний. Слабкий їх втрачає ... Німці під керівництвом Гітлера не використовували зброю, щоб вторгатися в чужі землі та змушувати інші народи служити їм. Їх змусили взятися за зброю ті держави, які перешкоджають на шляху до хліба та єдності».
Почувши це, журналіст CBS News Вільям Ширер записав 6 травня у своєму щоденнику.
«Мені починає здаватися, що невідкладна проблема Європи не комунізм чи фашизм — отже, вона не є соціальною. Ця проблема германізм, спосіб мислення, так ясно виражений Рустом. Поки її не буде вирішено, миру в Європі не буде».
Саме. Як і зараз проблема не капіталізм, соціалізм, консерватизм. Нині проблема – рашизм як спосіб мислення. Це нове прочитання правила «роблю, бо можу». Спотворене сприйняття себе через розмір своєї території. Обрання для себе загарбницької стратегії замість стратегії розвитку. Все це шлях у нікуди, яким путін зараз веде росію.
І так, Ширер правий, поки цю проблему «не буде вирішено, миру в Європі не буде». У самій Європі, схоже, це зрозуміли (я буду сумніватися доти, доки поруч із воїном ЗСУ не буде, скажімо, воїн Бундесверу). Історично крах Росії зумовлений. Ставши в колію нацистського світогляду та дій, ти не можеш виїхати в іншому місці окрім місця під назвою «Поразка».
Атаки з НПЗ, Wildberries – це гідне продовження розпочатого.
В Україні люблять висловлювати побоювання з приводу нової зими, про те, якими будуть удари Росії, про те, як ми захищені. Особливо дратує коли цими питаннями задаються в уряді, хоча саме вони мають знати відповіді. Так, удари будуть. Але подивіться ширше. Якою буде зима на Росії? Що можемо – і будемо – робити ми з ними? Ми вже пристосувалися, вони – ні. Їх ППО ніколи не вистачить на всі наші дрони. Страх, холод, неможливість швидко відновитись – це все про них, не про нас.
І, гадаю я, в тому числі і перспектива закінчитися путінському режиму взимку під ударами дронів, ракет і власного озлобленого населення, горланячого йому в морду «нам не потрібні твої перемоги, а потрібен мир!», вкотре змусила б московитів звернутися до американців про відновлення мирних переговорів.
Свій запис від 6 травня 1940 Ширер закінчив не так пафосно як я.
Сьогодні німецьких школярок попросили приносити до школи волосся, що залишається на гребінцях. Їх збиратимуть, щоб робити з них повсть.
І це вже тоді був дзвінок до краху.
