Аляска — це не географія, скоріше, сценографія. Холодний, величний павільйон, зведений на останньому кордоні між реальністю та її телевізійною імітацією. Саме тут, в Анкориджі, на 15 серпня 2025 року заплановано політичний балаган, який Білий дім сором’язливо називає «прослуховуванням» (listening exercise) — зустріч Дональда Трампа та Володимира Путіна. Без України в кімнаті. Без права у сценарії. Без відповідальності в кадрі.
Це вистава, де декорації — гори та крига — мають створити ілюзію епічної, доленосної розмови, тоді як насправді її мета — звести трагедію цілого народу до рієлторської оборудки. Прессекретарка Білого дому Керолайн Лівітт, анонсуючи подію, поливає ефір солодкою патокою офіціозу: Трамп, мовляв, «сповнений рішучості» завершити війну, а його перевагою «завжди буде мир і партнерство». Це не дипломатія. Це спроба приватизувати мир, перетворивши його на короткий, вигідний для рейтингів сюжет, де фінальні титри оплачуються чужими територіями та відкладеною історією.
Рівень 1. Геополітичний рієлтор та його «Oceanfront Property»
Щоб зрозуміти логіку «Аляски», потрібно відмовитися від категорій міжнародного права і мислити як Дональд Трамп — категоріями забудовника. Для нього війна — це не злочин агресії, а невдала угода з нерухомістю. Звідси й походить його обурлива, але показова лексика: він говорить про «територіальні обміни» (land-swapping), про те, що у росіян «дуже праймові шматки» землі, і обіцяє «повернути Україні частину її oceanfront property».
У цій картині світу немає понять «суверенітет», «справедливість» чи «відповідальність». Є лише «активи», «поступки» та «угода». Кордони стають лініями на плані забудови, які можна перемалювати, якщо «клієнт» (Путін) виявиться достатньо наполегливим. Ця логіка знаходить своє ідеальне вираження у фрейдистській обмовці Трампа, який, анонсуючи поїздку, двічі сказав: «Я їду до Росії», а не на Аляску. Коли реальність зводиться до телешоу, географічні та ментальні кордони стають небезпечно пластичними.
Такий підхід не просто цинічний — він руйнує саму основу повоєнного світового порядку, який базується на непорушності кордонів, здобутих силою. Легалізуючи «обмін» краденого, Трамп пропонує світу новий стандарт, де право сили остаточно перемагає силу права. І щоб морально виправдати цей торг, він вдається до старої маніпуляції: ще взимку він заявив, що «війну почала Україна» — відверта брехня, яку американські фактчекери рознесли на друзки. Якщо жертва «сама винна», то змусити її заплатити за мир власними територіями стає значно простіше.
Рівень 2. Принцип реальності
Поки в Вашингтоні готують декорації для «миру», Україна живе у світі фактів, а не телевізійних метафор. І ці факти болючі для агресора. 1 червня українські сили провели операцію «Павутина» — один із найуспішніших ударів по російській машині ракетного терору. За оцінками німецької розвідки, було пошкоджено близько 30% усього парку стратегічних бомбардувальників Росії, включно з Ту-95, Ту-22М3 та, що особливо важливо, рідкісними літаками дальнього радіолокаційного виявлення А-50. Західні військові аналітики прогнозують, що на відновлення цього потенціалу знадобляться роки.
Це і є справжня дорога до миру — не «прослуховування» Путіна, а системне знищення його здатності вбивати. Це стратегія, заснована на асиметричній силі та технологічній перевазі. І саме в цей момент, коли реальні дії на полі бою доводять свою ефективність, логіка здорової коаліційної підтримки вимагала б одного: посилити те, що працює. Надати Україні більше систем ППО для захисту міст та більше далекобійної зброї для продовження деградації військової машини РФ.
Натомість адміністрація Трампа робить протилежне. Вона зміщує фокус з реальної війни на театралізовані перемовини, з послаблення агресора — на його умиротворення. Це не просто стратегічна помилка. Це неповага до реальності, яка доводить, що єдиною мовою, яку розуміє Кремль, є мова сили.
Рівень 3. Анатомія пастки: чому «Аляска-план» — це запрошення до нової війни
«Мирний план», який обговорюється в контексті Аляски, є класичною пасткою, замаскованою під прагматизм. Його небезпека розкривається на кількох рівнях.
«Заморозка» як оперативна пауза для агресора. Будь-яке припинення вогню без повного та верифікованого виведення російських військ — це подарунок Кремлю. Це час на перегрупування, поповнення запасів, ремонт техніки, будівництво нових ліній оборони та підготовку до наступного, ще більш жорстокого етапу війни. Росія вже використовувала цю тактику в минулому, і немає жодних підстав вважати, що цього разу буде інакше. Поки Трамп буде говорити про «мир», Путін буде готуватися до війни.
Легалізація злочину через «територіальні поступки». Ідея «обміну територій» — це не компроміс, а співучасть у злочині. Вона руйнує фундаментальний принцип міжнародного права, який забороняє визнання будь-яких територіальних надбань, отриманих шляхом агресії. Як попереджають провідні аналітичні центри, такі як CSIS, територіальні поступки не закінчують конфлікти, а лише консервують їх, створюючи міни уповільненої дії для майбутньої безпеки всього регіону.
Формат «без України» як політична капітуляція. Сам факт проведення двосторонньої зустрічі для обговорення долі третьої країни — це величезний дипломатичний успіх для Путіна. Це повертає світ до логіки Ялти, де «великі держави» ділять сфери впливу, ігноруючи волю народів. Це перетворює Україну з суб'єкта міжнародної політики на об'єкт торгу. Європейські лідери публічно заявляють про неприпустимість такого підходу , але сам факт саміту, ініційованого, за версією Білого дому, самим Путіним , вже є тривожним сигналом.
Економічний тиск як шоу. Напередодні саміту адміністрація Трампа оголосила про запровадження 25% вторинних мит проти Індії за купівлю російської нафти. На перший погляд, це виглядає як жорсткий крок. Але без скоординованої коаліційної стратегії та закриття лазівок для обходу санкцій це ризикує перетворитися на гучний, але неефективний жест. Це радше інструмент для створення внутрішньополітичної картинки «сильного лідера», ніж реальний механізм для позбавлення Кремля нафтових доходів.
Рівень 4. Справжній мир: Стратегія замість імпровізації
Справжній, тривалий мир не досягається за один телевізійний дубль. Він вибудовується на двох фундаментальних опорах: силі та праві.
Сила — це не лише стійкість на полі бою. Це системне та методичне знищення військового та економічного потенціалу агресора. Це надання Україні зброї, яка дозволяє завдавати асиметричних ударів по тилах, логістиці та стратегічних об'єктах. Це повне, а не вибіркове, перекриття фінансових потоків, які живлять російську військову машину.
Право — це невідворотність відповідальності. Це створення спеціального трибуналу для вищого політичного та військового керівництва РФ. Це використання заморожених російських активів для виплати репарацій Україні. Це повна міжнародна ізоляція агресора без жодних винятків.
Все інше — це лише перерва між сезонами кривавого серіалу, який Путін планує знімати й надалі.
Висновок:
Аляска як жарт — небезпечна. Це жанр політичного реаліті-шоу, де сценографія важливіша за стратегію, «відчуття» (feelings) підміняють аналіз, а економія часу для вечірнього випуску новин ставиться вище за безпеку мільйонів людей. У фіналі таких шоу завжди є ті, хто аплодує — зазвичай це диктатори, які отримали легітимацію та час на перепочинок. І є ті, хто мовчки рахує втрати. Ми бачили цей жанр раніше. І ми знаємо його фінал.
Якщо України немає за столом переговорів, значить, Україна — на столі як меню. Справжній мир настане не тоді, коли про нього домовляться два чоловіки на тлі гір, а тоді, коли агресор буде настільки ослаблений силою і загнаний у кут правом і силою, що у нього не залишиться іншого вибору, окрім як капітулювати.
У світі, де за логікою Трампа жертва розплачується територіями, а агресор отримує рукостискання та килимову доріжку, одне питання залишається без відповіді:
Що з нами не так, якщо ми готові в це грати?
