«Якби він [Путін] не загруз у багнюці з тими танками, вони були б у Києві через п’ять годин»
Саме так уявляє собі причини поразки «СВО» союзник Кремля у Білому домі, 47-й Президент США Дональд Трамп.
В його картині світу українці ніколи не мали жодного шансу зупинити путінське військо, це могла зробити лише невблаганна природна стихія.
І якщо насправді ніякої багнюки не було – це абсолютно не важить. Факти суперечать уявленням – тим гірше для фактів.
Йому легше оперувати вигаданою стихією природи, аніж повірити у силу нашої стихії – стихії народного опору. Ми для нього – не більше ніж багнюка на взутті сильних цього світу, тож російськи танки не горіли від нашого вогню, а потопали в уявних болотах.
В такій картині світу зрозуміло що у нас «нема козирів» на перемовинах із рашкою, і все, що ми можемо – погоджуватись на всі вимоги Кремля.
З Трампом все ясно, притому ясно давно.
Дональд насправді панічно боїться Владіміра, водночас захоплюючись ним. В його всесвіті Владімір непереможний, всупереч фактам та аргументам, і з цим ніхто нічого не зробить, нічим не прошибе і не змінить. Це просто реальність, яку слід нарешті прийняти і припинити ховатись від неї у ілюзіях.
А от неясно в цій ситуації що ж насправді із нашими «козирями».
У лютому 2022 у нас не було не те що половини, а однієї десятої від тих військових спроможностей, які ми маємо зараз.
Натомість була ота сама «багнюка», яка зупинила російські танки під Києвом – десятки тисяч цивільних громадян, які замість відсутньої уніформи в’язали на рукав жовту стрічку, під паспорт отримували «калашмат» з дерев’яним прикладом та власними автівками вирушали на Ірпінь та Гостомель.
Коли після розгрому росіян у «багнюці» під Києвом у квітні 2022 нам спробували вперше напарити Стамбульську капітуляцію, ми на той час ще не отримали від союзників жодного снаряду, не кажучи про танк чи гармату.
Натомість під військоматами все ще стояли черги добровольців, а тил жив волонтеркою.
Саме це було нашими козирями, і цих козирів вистачило щоб поламати всю гру росіян та побити всю їхню колоду шулерських карт.
Чи маємо ми наразі на руках бодай якісь карти? Саме ми, український тил, маємо дати на це відповідь.
Чи є у нас козирі – це не про кількість ракет до «Петріотів», без них можна жити і воювати (згадаємо 2022-23). Це не про снаряди, яких завжди не вистачає, але якими ми все ж більш-менш забезпечені.
Тим більше це не про дрони, які ми з нуля одиниць у 2022 вже навчились виробляти мільйонами, і наразі маємо всі можливості для нарощування виробництва ще у декілька разів.
Чи є у нас козирі – це про те, чи готові ми до справжньої, повноцінної, добре організованої мобілізації.
Про те, чи готові ми нарешті припинити викидати наші податки на клумбочки, тротуарчики та новомодні мости, закопувати їх у нові гілки метро, а натомість направити все що понад мінімальні гуманітарні потреби на військове виробництво.
Про те, чи готові суттєво зменшити споживання та тимчасово погіршити рівень життя – який на сьогодні у тилу майже не різниться від довоєнного, що є абсурдом і не може тривати нескінченно.
Про те, чи готові ми до нового суспільного договору на час війни? Договору, за яким дійсно, по-справжньому все для фронту, все для Перемоги – і з кожного із нас, рядових громадян, і так само із керманичів та можновладців?
Якщо наша відповідь так – ми маємо козирі для будь-яких перемовин.
Що з Трампом, хоч на мою думку з ним давно вже нема про що і нема для чого розмовляти.
Що з Пуйлом, хоч воно навряд чи готове говорити з такими нами, і знову ж таки, реально немає про що говорити.
Якщо ж наша відповідь така, як виглядає наразі по настроях у соцмережах (та й по розмовах у «реалі» так само) – тоді козирів дійсно нема, і ніякі «Петріоти» та «Тауруси» нічого не змінять.
Якщо ми готові на капітуляцію, аби лише не мобілізація – ну що ж, це наш вибір.
Вибір, за який доведеться заплатити надзвичайно дорого – ну але ж не сьогодні, а трохи згодом, а сьогодні головне «пропетляти» від повістки.
Якщо нам легше поступитись і окупованими територіями, і мільйонами людей на них, аніж поступитись своїм рівнем споживання – це також наш вибір, але вибір ні разу не «козирний».
Якщо ми, тиловики, настільки «втомилися від війни», що понад усе прагнемо «заморозки», «от просто щоб все це скінчилось», і готові прийняти будь-які умови агресора – це не перекриєш ні героїзмом наших перевтомлених трирічним подвигом захисників та захисниць, ні поставками снарядів від союзників.
Навесні 2022 ми дивились в бік Стамбулу із обуренням від зухвалості росіян, подивом щодо того, що там взагалі забула наша делегація та твердим наміром порвати керманичів на шмаття, якщо вони спробують підписати ганебні угоди.
Наш сигнал почули, і наш козир зіграв. І завдяки цьому сьогодні Херсон та Харківщина разом з нами, а не розділяють трагедію Маріуполя.
Наразі я бачу переважно суміш втоми, покірності долі та навіть надії – «ну може ж нарешті там щось таки підпишуть?..».
З таким настроєм тилу у наших переговірників дійсно нема козирів, і дуже важко не підписати те, чого вимагають разом Владімір та Дональд – ту саму капітуляцію, яку спершу ми з вами, а потім вже і ті кого ми обрали до влади, відкинули три роки тому.
Вони наразі досить до цього близькі – і під зовнішнім тиском, і тому що відчувають описані вище капітулянтські настрої нашого «усталого» тилу.
Ми дійсно готові на це? Тоді так, залишилось зовсім трохи зачекати, поки наших «додавлять».
І ще трохи потому почекати на неминучі катастрофічні наслідки капітуляції для нас всіх.
Не готові? Натомість готові дослухатись до нас, «войовничої меншини», яка «чомусь» весь цей час виявлялась права у своїх прогнозах, на відміну від «поміркованих» та «миролюбних»?
Тоді зараз самий той момент, коли ми маємо послати тим, кого обрали до влади, дуже чіткий та зрозумілий сигнал – точно такий, який вони почули від нас під час перших перемовин у Стамбулі.
Ми, і тільки ми, український тил, можемо дати нашій стороні ті самі «козирі». Саме тил, бо ЗСУ і так роблять набагато більше, аніж будь-хто вважав за можливе.
Ми маємо стати цими козирними картами – або ж бути «багнюкою», за яку нас тримають Трампушка та Пуйло.
Вибір як завжди за нами, і робити його треба зараз.
