Ти можеш вести тихе життя, навіть під час війни - або активне, сповнене планів і дій. Можеш бути ким завгодно: митцем, підприємцем або ж продавати квіти на ринку. Ти можеш мати дітей, або не мати. Любити котів або собак. Ти можеш вишивати хрестиком або ганяти містом на байку - одного разу ти, ледь живий, опиняєшся під завалами власного будинку, і в щілину, якщо руки цілі, сувати якусь палицю для рятувальників, щоб дати їм знати - ти ще не труп. Ти живий. Ти хочеш жити.
Бо ти маєш право на життя.
Наразі світ перевернувся. В ньому покидьки без совісті, змісту й розуму вирішили, що можуть впливати на твою долю. Можуть вирішувати - жити тобі, українцю, з твоїми котами та квітами, чи загинути під ранок, в темряві, зненацька засліпленій рятувальними вогнями.
Коли американські трампи необачно, беззмістовно заявляють, виблискуючи фарбованим чубом на помазаному автозасмагою чолі, що як же ти наважився, українцю, опиратися тому, хто "в 15 разів більший" за тебе - у мене виникає справедливий опір. Бо не народився ще той, ніде в світі не народився, щоб диктував Українцю, на що йому наважуватись, або ні.
Ми їм військові заводи - вони нам житлові будинки. Але тим не менш, напрямок руху відомий і очевидний. Ми - у відродження та пам'ять. Вони - на дно та в забуття.
Щирі співчуття постраждалим та їх родинам, щодо цієї російської атаки.
