Ефективне шпигунство потребує таємності. Розкриття губить шпигунські операції й навіть наражає людей на небезпеку. Звідси й старий жарт інсайдерів Моссаду, своєрідна шпилька між шпигунами: "Щоб ми прочитали про вас у газетах!"
Це сталося у травні 1997 року, коли Washington Post повідомила про сенсаційну історію. У січні того року Агентство національної безпеки перехопило делікатну розмову між старшим ізраїльським розвідником у Вашингтоні та його начальником у Тель-Авіві. Шпигун у Вашингтоні пояснив, що посол Ізраїлю Еліяху Бен Еліссар поставив йому конкретне завдання: дістати копію таємного листа, переданого палестинському лідерові Ясіру Арафату тодішнім держсекретарем Ворреном Крістофером 16 січня, наступного дня після того, як Арафат підписав важливу дипломатичну угоду з тодішнім (і нинішнім) прем'єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньягу. Як писала Washington Post:
За словами джерела, яке бачило копію стенограми цієї розмови, зробленої АНБ, розвідник, говорячи івритом, сказав: "Посол хоче, щоб я звернувся до MEGA й отримав копію цього листа". Джерело сказало, що керівник у Тель-Авіві відхилив прохання, відповівши: "Для цього ми MEGA не використовуємо".
Цей витік цілком таємної інформації став ганьбою для АНБ, де я тоді працював. Такі чутливі контррозвідувальні звіти мають обмежене коло поширення, інколи їх розповсюджують лише в паперовому вигляді, проте ось він у Washington Post. Гірше того, ця історія показала, що АНБ стежило за ізраїльськими дипломатичними комунікаціями. Хоча в колах контррозвідки це загальновідомо, ніхто більше у Вашингтоні не горить бажанням обговорювати реальність, у якій Ізраїль, попри статус близького союзника США, енергійно й ефективно шпигує проти Сполучених Штатів.
Ізраїль формально заперечив публікацію Post, стверджуючи, що Ізраїль ніколи не шпигує за близькими друзями на кшталт США. У Моссаді заявили, що MEGA означало Центральне розвідувальне управління, але це було неправдою. Проте для Вашингтона скандал зосередився на іншому, нагальнішому питанні: ким був агент Моссаду з кодовим ім'ям MEGA? Цей ізраїльський кріт мав бути глибоко вкорінений у Вашингтоні й мати доступ до вкрай секретної інформації, зокрема до секретних листів на рівні кабінету міністрів. До того ж, якщо Моссад не використовував MEGA для таких таємних операцій, як викрадення засекречених документів, що заявив ізраїльський керівник розвідки у Тель-Авіві, то для чого саме вони використовували MEGA?
Негайно почалося полювання на крота: контррозвідники прочісували Держдепартамент та інші відомства, намагаючись вирахувати MEGA. Попри місяці розслідування, включно з перевірками кількох високопосадовців адміністрації Клінтона, ізраїльського крота так і не викрили. Правда спливла майже через рік, у травні 1998-го, коли Wall Street Journal опублікувала матеріал із банальною назвою "Титани індустрії об'єднують зусилля заради єврейської філантропії", у якому розкривалося існування "вільно організованого клубу з 20 найбагатших і найвпливовіших єврейських бізнесменів країни", що двічі на рік зустрічався, аби обговорювати філантропію та інші теми, які становили інтерес. Серед згаданих у матеріалі членів були голлівудський магнат Стівен Спілберг, голова Seagram Едгар Бронфман-старший і колишній менеджер хедж-фонду Майкл Стайнгардт. У матеріалі побіжно зазначалося, що клуб називав себе "Мега-групою" і був заснований 1991 року двома канадсько-американськими мільярдерами: Чарльзом Бронфманом, братом Едгара і співголовою Seagram, та Лесом Векснером. Векснер, як знає кожен, хто обізнаний із цим скандалом, був приятелем Джеффрі Епштейна, його головним клієнтом і фінансовою опорою.
Були натяки, що йшлося не про звичайного крота Моссаду, а про щось більше й темніше. Коли вибухнув скандал АНБ довкола MEGA, високопосадовець ізраїльської розвідки в Тель-Авіві сказав журналістам, що цей термін стосувався не посадовця США, а "чогось іншого". Як криптично зазначила Washington Post: "Посадовець відмовився від подальших пояснень".
Розвідувальні служби в усьому світі покладаються на прикриття, щоб підтримувати свої шпигунські операції та операції впливу. У мові контррозвідки деякі з них називають "посередниками", і вони слугують для маскування шпигунської діяльності. Це номінально незалежні структури, які займаються збиранням розвідданих та іншою подібною таємною роботою, даючи шпигунам змогу зберігати чисті руки, якщо операцію буде викрито, а отже, від усього можна буде відхреститися.
"Мега-група" відігравала для Ізраїлю саме таку роль, непомітно проводячи розвідувальні операції та просуваючи ізраїльські інтереси, водночас вдаючи приватну структуру, зайняту філантропією. До її складу входило багато найбагатших і найвпливовіших євреїв Північної Америки – людей з доступом до VIP-кіл повсюди. Схоже, вона припинила існування, але ще у 2003 році група під керівництвом Векснера наймала провідних республіканських стратегів, щоб радити американським єврейським лідерам, як мобілізувати підтримку Ізраїлю, коли Америка вторглася до Іраку й повалила Саддама Хусейна. "Мега-група" мала доступ до найвищих кіл в Ізраїлі. У 1996 році Векснер запросив колишнього прем'єр-міністра Ізраїлю Шимона Переса, який помер у 2016-му, на свою вечірку з нагоди дня народження в Огайо. Перес прилетів туди приватним літаком Епштейна. У 2003 році на вечірці в Нью-Йорку саме Перес познайомив Епштейна з Ехудом Бараком, започаткувавши те фатальне партнерство.
Поява Векснера в центрі "Мега-групи", схоже, не випадкова. Можливо, не випадково й те, що її заснували 1991 року – саме тоді, коли світ Роберта Максвелла руйнувався. Безперечно, Векснер і Максвелл оберталися в колах заможних прихильників Ізраїлю, що частково перетиналися, тоді як Максвелл був близький до Бронфманів. У 1989 році він разом із Чарльзом Бронфманом зробив спільну заявку на отримання контрольного пакета Jerusalem Post. Максвелла також публічно бачили з Едгаром Бронфманом і мільярдером Лоренсом Тішем, ще одним членом "Мега-групи".
Ці кола були близькі до Джеффрі Епштейна та Гіслейн Максвелл, яка до 1992 року вже була його дівчиною. Справді, без Векснера не існувало б імперії Епштейна, адже саме він фінансував значну частину способу життя Епштейна, надавши йому довіреність на управління роздрібною модною імперією Векснера. Чутки про те, що Епштейн брав участь у створенні "Мега-групи", лишаються непідтвердженими, але вони правдоподібні. Цікаво, що хоча Епштейн, як пояснювалося у третій частині цієї серії, вражаюче легковажно ставився до інформаційної безпеки й, схоже, зовсім не переймався тим, що перелічував у своїх електронних листах злочини та державні таємниці, величезний масив файлів Епштейна, оприлюднений Міністерством юстиції США, не містить жодного листа покійного педофіла, де згадувалася б "Мега-група" (хоча Векснер згадується у сотнях листів, і ми не знаємо, що саме було приховано).
Кілька високопоставлених західних представників розвідки сказали мені, що таке використання "Мега-групи" замість того, щоб забезпечити Епштейну тісний зв'язок із Моссадом чи іншими ізраїльськими спецслужбами, було для Моссаду "засвоєним уроком" після Роберта Максвелла. Хоча старший Максвелл виконував для Ізраїлю чудову таємну роботу, він був складною й вимогливою людиною. До того ж його суперечлива смерть, як розповідалося у другій частині цієї серії, стала джерелом збентеження для ізраїльського апарату національної безпеки.
У підсумку мережа Епштейна, яка стала продовженням мережі Роберта Максвелла, не мала тих тісних оперативних зв'язків із Моссадом, які "малий чех" мав упродовж приблизно 40 років. Епштейном здебільшого опікувалися через "Мега-групу" та її впливових членів, які не мали видимих зв'язків із ізраїльською розвідкою. Уся операція, заплямована масштабними сексуальними злочинами Епштейна, залишалася для Ізраїлю такою, від якої можна було відхреститися, тож ізраїльський апарат національної безпеки й надалі заперечуватиме будь-який стосунок до Епштейна.
У переході від Роберта Максвелла до Джеффрі Епштейна Гіслейн Максвелл – улюблена донька одного й вірна супутниця іншого – відіграла ключову роль, але поза межами секретного світу про це відомо мало. Один високопоставлений західний шпигун описав її мені як "мозок операції Епштейна", який забезпечив перехід від шпигунської мережі її батька до нової. Не один представник західних спецслужб говорив мені, що саме Гіслейн стояла за схемою сексуального шантажу, яка лежала в самому серці їхньої з Епштейном брудної операції. Проте в адміністрації Трампа ніхто не хоче торкатися цієї теми, тоді як Гіслейн Максвелл, яка відбуває 20-річний термін за сексуальні злочини, сподівається на помилування з Білого дому. Втративши і батька, і супутника життя через те, що вона вважає вбивством, вона, без сумніву, розуміє: її виживання залежить від мовчання про власне минуле.
Одне тривожне питання, що досі висить у повітрі, полягає в тому, яку роль у справі Епштейна відігравали інші спецслужби – зокрема, що американські розвідувальні служби знали про Епштейна, Максвелл та їхні потворні злочини, більшість із яких були скоєні на американській землі? Саме цьому присвячена п'ята й остання частина цієї серії.
