Нещодавно мережею поширилась карикатура, що з хірургічною точністю оголила фундаментальне нерозуміння в українському суспільстві. Це не конфлікт політичних поглядів. Це війна двох світоглядів, двох реальностей, що існують в одній країні.
На першій панелі, підписаній «Як бачить совок-холуй», ми бачимо світ, де народ — це маленька, беззахисна дівчинка, що з надією дивиться на величезного, зверхнього чиновника. Вона — прохач. Він — господар життя, який вирішує, карає і милує.
На другій, «Як бачить громадянин», усе дзеркально: розлючений народ, уособлений могутньою фігурою з піднятим кулаком, гнівно вказує на переляканого, спітнілого урядовця. Тут народ — єдине джерело влади, а чиновник — лише найманий менеджер, змушений звітувати за свою роботу.
У цих двох образах — діагноз нашого сьогодення. Але слово «холуй» занадто поверхневе. Проблема глибша. Йдеться про манкурта — людину, в якої імперія відібрала історичну пам'ять, почуття власної гідності та саму ідею про те, що вона може бути господарем на своїй землі. Манкурт не просто боїться влади — він щиро не розуміє, чому їй можна заперечувати. Він носить свої кайдани в голові.
Патерналізм і війна на двох фронтах
Ця рабська психологія має своє коріння в радянській травмі «маленької людини». Вона породжує патерналізм — згубну віру в те, що «суворий батько»-держава знає краще, а обов'язок «дітей»-громадян — слухатись. Але сьогодні, коли Україна веде екзистенційну війну за виживання, цей світоглядний параліч перестав бути просто культурною особливістю. Він став смертельною загрозою.
Україна змушена воювати на двох фронтах. Перший, зовнішній, — проти російського агресора. Другий, внутрішній, — проти метастазів корупції, некомпетентності та радянщини, що роз'їдають наш державний організм. І другий фронт не менш важливий за перший.
Бо що є перемогою? Повернути території, щоб віддати їх на розграбування корупціонерам? Врятувати країну від зовнішнього ворога, щоб її добили внутрішні? Поки одні віддають життя в окопах, інші наживаються на закупівлях для армії. Поки суспільство збирає по гривні на дрони, хтось продовжує бачити державу своєю годівницею. Це і є робота внутрішніх манкуртів — як при владі, так і в тій частині суспільства, яка мовчки за цим спостерігає.
Анатомія паралічу: чому ми в пастці?
Чому цей парадокс досі актуальний?
По-перше, пострадянська система влади відчайдушно опирається. Її адепти — бюрократи, судді, чиновники старої формації — вважають, що держава — це вони. Під час війни вони майстерно маніпулюють гаслом «не час розхитувати човен», вимагаючи мовчазної лояльності до своїх злочинів і прикриваючись національними інтересами.
По-друге, часто самі громадяни підсвідомо підтримують цей статус-кво. Вони продовжують бачити незгоду із владою як щось маргінальне, радикальне чи навіть «соромне», замість того, щоб визнавати його своїм базовим конституційним правом і обов'язком. Страх, прищеплений поколіннями, змушує їх сприймати будь-яку критику влади як «руку Кремля», не розуміючи, що справжня допомога ворогу — це власна пасивність.
Народження Громадянина: від обурення до дії
Справжня громадянська позиція українця — це не благання і не плач. Це відповідальність і гідність. Це усвідомлення своєї ролі не як прохача, а як справжнього суверена у своїй країні. Перемога на полі бою буде зведена нанівець, якщо ми програємо країну манкуртам та злодіям у тилу.
І такий план, жорсткий і безкомпромісний, вже народжується в самому суспільстві. Це — громадська петиція 7 кроків до перемоги, що висуває вимоги, народжені не в кабінетах, а в самому серці воюючої країни. Її суть — це пряма відповідь на зверхність чиновника з карикатури: тотальне скорочення державного апарату, ротація засиділих у тилу управлінців на ветеранів, що знають ціну життя, та перенаправлення левової частки бюджету з комфорту бюрократії на потреби фронту. Це вимога змусити економіку працювати на перемогу, створити професійну армію та повернути в країну демократичні процедури, без яких наша боротьба втрачає сенс.
Час усвідомити: битва за Україну відбувається не лише в окопах. Вибір між світоглядом манкурта і громадянина робиться не на словах, а вчинками. Підписати таку петицію, поширити її вимоги, вимагати від влади реакції — це і є той практичний крок, що перетворює безправну дівчинку з карикатури на могутній народ, який диктує свою волю.
Бо в цій битві мовчання — це не просто пасивність. Це співучасть.
