Через обстріли селища в Харківській області електричка йде тільки половину шляху. Далі люди добираються хто як може.
Вона заплатила 400 грн, щоб хтось довіз її до зупинки автобуса. Далі - на роботу. В Харків. Бо в Харкові ця робота є. Вдома російська РСЗВ розтрощила на одній вулиці більше 20 будинків. І на іншій теж. Вимушені 400 грн, щоб не ночувати в полі - але хоча б в Харкові можна доїхати до роботи не доплачуючи.
Виїхати кудись в тил - потрібні великі гроші на оренду і робота. Не виїхати - жити у власному будинку, щодня ризикуючи життям. І це не ждуни. Як би комусь не хотілось їх так назвати. Це виключно сьогоднішні реалії життя у війні. Ніхто не поступиться своїм робочим місцем переселенцю. Ніхто не подарує йому житло. Ніхто й не мусить, і не зобов'язаний, якщо на те пішло - але тоді не повинно стояти питання "чому ви не виїзджаєте".
Війна обрізає можливості. Більшість людей просто не вміють стрибати в невідомість, і будь-який психолог скаже: страхи є логічні і зрозумілі. Вони є у всіх. Саме страхи щось змінювати тримають 1 млн 300 тис людей зокрема на Харківщині. Ще чинники - позиція. Ще чинники - любов до міста, селища, коли воно в біді. Все в сукупності на сьогоднішній день створює щит, який стоїть на кордоні з росіянами і тримає найбільший удар.
Ми давно не мусимо мірятися кількостю цвинтарів. Цвинтарі полеглих захисників є У ВСІХ РЕГІОНАХ неокупованої частини України. Без винятку. Я це бачила своїми очима, в більшості місць, які проїзджаю. Цвинтар давно не є перевагою. Не є достатнім доказом причетності до оборони. Цвинтарі на Сході далеко не менші, ніж на Заході, Півдні, Центрі чи Півночі. Воюють люди з УСІХ регіонів вільної частини України. Це теж винесем поза дужки.
А далі - навантаження і щоденний ризик:
- У вас працюють школи? А в прикордонні не працюють 4 роки.
- У вас працюють дитсадки? Тут не працюють.
- У вас працюють підприємства? А тут вони в залишку, бо частина або зруйнована прямими влучаннями, або релокована на Захід (податки, ймовірно, туди ж).
- Ви не спите через сирени? А якщо вибух+сирена? А якщо вибух і тільки потім сирена? А якщо не раз на тиждень, не раз на місяць - а кожної ночі, по кілька разів?
- А fpv дрони до вас долітають? Тут вони майже в центрі міста.
- А як часто у вас гинуть цивільні в автобусах? В автівках?
- Як часто ваші діти знаходять вибухівку на вулицях?
Рахуючи чужі борги, наші "журналісти" безсумнівно говорять про факти. Проте факти не можна відділяти від загального контексту в часи війни. Бо тоді це висвітлення плям без висвітлення загальної картини. І тоді це не журналістика - це огидна маніпуляція. Я щиро рада за "журналіста", який спокійно спав цієї ночі, вранці поїхав в свій офіс і написав довгий текст на тему боргів прикордоння. Купа людей, які вибухи чують далеко не щодня й щоночі, розглядають прикордонні борги під мікроскопом. НЕ УСВІДОМЛЮЮЧИ, що вони не живуть наше життя.
Рахуючи борги прикордоння, райхуйте і ті шанси вижити, ходити до працюючої школи, на роботу за рахунок того, що прикордоння взяло частину ваших ризиків на себе.
Я вже збиваюсь з рахунку, скільки ракет, збитих на Харківщині, не долетіли в тил. Вони впали тут. Піхота російська не пройшла вглиб країни, бо саме прикордоння стає на заваді. Не тільки моє - ВСЕ прикордоння. Знецінювати цей факт - величезний цинізм.
Борги прикордонних регіонів, які несуть найбільше навантаження, повинні бути списані хоча б наполовину. Де взяти гроші?
- не викидати їх на всілякі є-бачки.
- не вимірювати тиск і вагу в приватних клініках за 2000 грн і називати це турботою про населення.
- не розкидуватись кешбеками, ні на що, і на бензин також. Я теж за кермом - в Харкові. Поставлю час від часу автівку і проїдусь на метро, нічого страшного.
- закрити в біса всі "шлагбауми" від друзів Зеленського.
Вся ця популістська маячня оплачується за рахунок прикордонних регіонів. Я ризикну аж так поставити питання. Бо якщо хтось не живе наше життя тут, комусь не цікаво читати щоденні зведення, хто й де за добу загинув - таке ставлення називаються байдужістю й цинізмом.
Або перенесіть росію на інші кордони. Я хоча б висплюсь.
