Упродовж останнього десятиліття американські стратегічні дискусії обертаються навколо однієї тези: Сполучені Штати нібито мають визначитися, якому театру воєнних дій надати пріоритет. Китай називають головною загрозою, яка визначає темпи оборонного планування, а отже, Вашингтону варто спрямувати обмежені ресурси в Індо-Тихоокеанський регіон. Європа, мовляв, залишається важливою, але вже не може бути центром ваги американської стратегії.
Ця логіка зрозуміла: Китай має другу за розміром економіку світу і становить найсерйозніший довгостроковий виклик міжнародному порядку. Проте ця дискусія спирається на хибну передумову. Прихильники пріоритету азійського театру стверджують, що Америка мусить обирати, але її супротивники такого вибору не роблять. Вони дедалі частіше розглядають обидва театри як нероздільні.
Війна росії проти України як доказ
Саме війна росії проти України унаочнила цю тезу. Оборонно-промислова база москви нині значною мірою залежить від іранських дронів, північнокорейських боєприпасів і китайських технологій подвійного призначення. Пекін, можливо, і не перейшов межі прямої військової підтримки, однак китайські компанії постачають критично важливі компоненти, які дають росії змогу вести війну. Крім того, китайські військові таємно беруть участь у спільному з росією плануванні заходів із послаблення та знищення супутникової системи Starlink. Північна Корея використала конфлікт для поглиблення військової співпраці з Москвою, водночас випробовуючи нові системи озброєнь і здобуваючи додаткові важелі впливу. Іран, своєю чергою, продемонстрував, наскільки швидко технології, розроблені в одному конфлікті, можуть поширитися на інший.
Взаємне підсилення без формального союзу
Стратегічне питання не в тому, чи уклали росія і Китай формальний союз. Вони мають різні інтереси та пріоритети. Важливо інше: їхні дії доповнюють одна одну. Москва відволікає увагу й військові ресурси Заходу, Пекін забезпечує економічні й технологічні ресурси, а Іран і Північна Корея надають військову підтримку.
Наслідки цієї взаємодії виходять далеко за межі України. Китай уважно вивчає перебіг війни – не тому, що Тайвань – це Україна, а тому, що конфлікт дає змогу зробити висновки про згуртованість альянсів, дієвість санкцій, промислову мобілізацію та стійкість демократій. росія ж дедалі більше залежить від зв'язків, які зміцнюють ширші геополітичні позиції Китаю. У підсумку формується неформальна система взаємного підсилення.
Застаріла архітектура національної безпеки
Десятиліттями американський апарат національної безпеки будувався за географічним принципом: об'єднані бойові командування, дипломатичні бюро та альянси формувалися для управління окремими регіонами. Це мало сенс, поки загрози здебільшого можна було стримувати в межах окремих театрів. Нинішні авторитарні суперники цих меж не визнають.
Виклик має не лише військовий характер. Китай і росія співпрацюють у сферах енергетики, критичних мінералів, космосу, кібернетичних спроможностей та операцій впливу, водночас використовуючи вразливості демократій і формуючи міжнародне середовище на користь авторитарного врядування. Їхня сила – не в централізованій координації, а в гнучкості.
Визначення пріоритетів не означає нехтування Європою
Це не означає, що США мають відмовитися від визначення пріоритетів: стратегічний вибір і надалі неминучий. Елбридж Колбі з Міністерства оборони та інші експерти мають рацію, коли називають Китай найсерйознішим довгостроковим викликом міжнародному порядку. Але визнання Китаю головною загрозою, яка визначає темпи оборонного планування, не означає, що Європа автоматично перетворюється на другорядний театр, значення якого невпинно спадає.
НАТО є корисним нагадуванням: Альянс уособлює ширшу істину – безпека Європи, Північної Америки та інших регіонів взаємопов'язана. Ця істина залишається актуальною.
Нова роль Європи
Роль Європи в новому стратегічному середовищі має змінитися. Європейські союзники повинні взяти на себе більшу відповідальність за стримування, прискорити оборонне виробництво та зменшити критичні залежності. Самого лише нарощування оборонних видатків недостатньо: Європа має розвинути спроможність не лише захищатися, а й ефективно конкурувати.
Водночас Вашингтону слід утриматися від спокуси подавати кожну стратегічну дискусію як суперництво між театрами. Вибір між Європою та Азією значною мірою є симптомом глибшої проблеми – ерозії інституцій, здатних мислити в масштабі різних регіонів і часових горизонтів.
Ерозія стратегічного мислення
Свого часу США вміли поєднувати військову міць, економічні важелі, технологічні інновації та управління альянсами в цілісні стратегії. Сьогодні надто багато політичних рішень ухвалюють ситуативно й фрагментарно, зосереджуючись на нагальних кризах. Уряди насилу дають раду "метазагрозам", що виходять за межі регіонів, сфер і бюрократичних структур. Унаслідок цього стратегію часто зводять до хибних протиставлень: Європа чи Азія, стримування чи конкуренція, військова сила чи економічна безпека.
Відповідь полягає не у відмові від визначення стратегічних пріоритетів, а в тому, щоб організувати силу демократій з урахуванням реальності: ці виклики дедалі більше підсилюють один одного.
Три кроки для демократій
По-перше, Сполучені Штати та НАТО повинні відкинути тезу, ніби стратегічний успіх вимагає вибору між Європою та Азією. Вони мають достатні економічні ресурси, мережі альянсів і військові спроможності, щоб протидіяти кільком викликам одночасно – за умови належної організації. Політикам варто інтегрувати європейську та індо-тихоокеанську стратегії, а не розглядати їх як конкурентні напрями. Взаємодія НАТО з Японією, Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією відображає реальність: події в одному театрі дедалі більше визначають результати в іншому.
По-друге, трансатлантична спільнота має прискорити інтеграцію оборонної промисловості. Війни й кризи наступних десятиліть визначатимуться не лише розміром військових арсеналів, а й здатністю демократій розробляти нові технології, налагоджувати виробництво та підтримувати спільні дії протягом тривалого часу.
По-третє, демократичні уряди повинні приділяти більше уваги політичному виміру стратегічного суперництва. Авторитарні держави розуміють, що їхні найбільші можливості часто пов'язані не з перемогою над західними арміями, а з використанням розбіжностей усередині альянсів і підривом суспільної довіри до демократичних інституцій.
Головний виклик нашого часу – не вибір між Європою та Азією. Він полягає у визнанні того, що суперники Америки вже поєднали регіони, технології та політичні системи, тоді як демократичні уряди й досі розглядають їх окремо.
Вирішальна перевага дістанеться не тим, хто зосереджується на одному театрі, а тим, хто здатен мислити й діяти в масштабі всіх театрів.
