Я пишу це не як кабінетний теоретик ринку праці й не як черговий коментатор, який уміє красиво вимовляти слова “людський капітал”, “екосистема талантів” і “HR-бренд”. Я пишу це як власник бізнесу, який кілька років живе в режимі постійного кадрового дефіциту, нервового виснаження і боротьби не за розвиток, а за елементарне виживання компанії.
За роки широкомасштабної агресії московії ситуація з персоналом в Україні погіршилася в рази. Те, що ще у 2021 році було складним, але керованим ринком праці, сьогодні перетворилося на хаотичну, перекошену, деморалізовану й подекуди токсичну територію, де роботодавець шукає не “ідеального кандидата”, а бодай когось притомного, хто не розвалить процес, не зникне за два тижні і не сприйматиме компанію як тимчасову годівницю.
У моєму випадку це не абстракція. Ми місяцями не можемо знайти адекватного кандидата на позицію з супроводу закупівель. Менеджери з продажу — це вже майже вічно відкриті вакансії. Інженерів медичної техніки на ринку майже немає: або люди пенсійного віку, які ще тримають галузь на досвіді й характері, або зовсім молоді випускники після КПІ без реальної польової підготовки, або претенденти з вимогами до зарплати від 100 тисяч гривень і пакетом побажань, ніби вони заходять не в український бізнес під час війни, а в міжнародну корпорацію в мирній країні.
Далі піде ще більш серйозна частина розмови — про розрив між реальністю бізнесу і уявленнями частини кандидатів про працю. Моя зарплата як директора — 40 тисяч гривень. Не тому, що я не ціную себе чи працюю “для душі”. А тому, що я не можу дозволити собі мати більше, якщо хочу зберегти бізнес, який і так іде по межі виживання. Я не виймаю з компанії те, чого вона не заробила. Я живу в логіці збереження системи, бо якщо власник почне “добирати своє”, то завтра в компанії не буде ні зарплат, ні сервісу, ні складу, ні клієнтів, ні самої компанії.
Натомість частина претендентів приходить на співбесіди з набором вимог, від якого хочеться не те що сміятися — хочеться мовчки дивитися в стіну. Авто від компанії. Медичне страхування. Соцпакет. Премії. Бонуси. Оплата спортзалу. Компенсації. І все це — ще до будь-якого результату. Тобто людина по суті говорить: ви спершу забезпечте мені комфорт, а там уже побачимо, чи я взагалі здатен принести вам хоч якусь користь. Сам факт приходу на роботу дедалі частіше сприймається як цінність сам по собі. Але це так не працює. Компанія — не собес, не грантовий проєкт із безумовної підтримки і не банкомат з нескінченним кешем. Праця має створювати результат, а не лише споживати ресурс.
Найгірше навіть не це. Найгірше — те, що в багатьох випадках ми стикаємося не просто з нестачею фаховості, а з повною відсутністю трудової етики. Логіка така: зайти, “поюзати” компанію тут і зараз, взяти максимум, нічого системно не дати у відповідь, а якщо по дорозі можна ще щось прихопити — базу даних, контакти клієнтів, напрацювання, комерційну інформацію, виробничі зв’язки, брендову інфраструктуру, — то чому б і ні. Це вже не просто поганий найм. Це розклад самого розуміння роботи як відповідального обміну між людиною і організацією.
І так, ми мали випадки, коли у нас виникали дуже серйозні підозри щодо прихованої мети окремих “кандидатів”. Не про роботу йшлося. Не про професію. Не про кар’єру. А про спробу зайти в компанію з іншим інтересом — зібрати інформацію, створити проблеми, закласти майбутній тиск. В українських реаліях це вже давно не параноя роботодавця, а частина середовища. Бізнес тут живе не лише в податковому й регуляторному полі, а ще й у полі постійної загрози: рейдерства, силового тиску, криміналізації господарської діяльності, вимагання “домовлятися”, аби тебе просто залишили в спокої. Тому найм в Україні — це вже не тільки HR. Це іноді елементарна безпекова гігієна.
На це все нашаровується ще один удар — прямий відтік людей у Сили оборони. Наш кур’єр, менеджер з продажу, двоє інженерів потрапили в ЗСУ. Я ставлюся до цього з повагою, бо ці люди пішли захищати країну. Але для компанії це означає одне: кадри вибувають, а замінити їх часто просто ніким. І це не моя приватна трагедія одного роботодавця. Це модель, у якій сьогодні живуть тисячі українських підприємств. На ринку одночасно діють мобілізація, міграція, демографічний обвал, емоційне виснаження і структурний розрив між наявними людьми та реальними потребами бізнесу. Саме тому навіть Національний банк у березневому макроогляді констатував, що на початку 2026 року пропозиція праці зростала, але в окремих видах діяльності брак працівників залишався значним; зокрема, попит на працівників робочих спеціальностей у лютому зріс на 15% рік до року, а кількість нових резюме зростала швидше за вакансії. Тобто формально люди на ринку є, але саме там, де потрібні руки, знання й відповідальність, дефіцит нікуди не зник.
Державна служба зайнятості описує цю реальність ще простіше і жорсткіше: дефіцит робочої сили зумовлений воєнними діями, міграцією населення, призовом чоловіків та жінок на військову службу; за багатьма професіями спостерігається гострий дефіцит кадрів, а наявні шукачі не володіють потрібними навичками. На початок грудня 2025 року, за даними самої служби, роботу через неї шукали 132 тисячі осіб, а в середньому по країні на одного шукача припадало майже два робочих місця. Іншими словами: проблема вже давно не в “нестачі вакансій”, а в тому, що економіці банально бракує придатних до роботи людей саме там, де вони потрібні.
Це підтверджує й бізнес. За опитуванням Європейської Бізнес Асоціації наприкінці 2025 року, 74% компаній заявили про значний дефіцит кадрів, ще 21% — про частковий. Найважче закривати саме робітничі й технічні спеціальності. Окремо EBA прямо вказує, що важко знайти менеджерів з продажу та керівників середньої ланки, а 46% компаній уже відчули певний або значний вплив виїзду молодих фахівців 18–22 років. Тобто те, що я бачу у власному бізнесі, — не екзотика і не “перебільшення директора”. Це узагальнений стан ринку.
Парадоксально, але дефіцит кадрів співіснує з безробіттям і зростанням кількості резюме. НБУ восени 2025 року прогнозував безробіття близько 11% у 2025 році та 10% у 2026-му, одночасно вказуючи, що реальні зарплати у 2025 році зросли приблизно на 6%, а у 2026–2027 роках мають зростати ще на 4–5% щороку. Це означає дуже неприємну для країни річ: Україна входить у класичну пастку структурного безробіття, коли люди на папері є, але їхня кваліфікація, дисципліна, мотивація або географія не збігаються з попитом економіки. І це вже не просто коливання ринку. Це симптом розламу держави як системи відтворення праці.
Ще один тривожний маркер: роботодавці дедалі частіше змушені знижувати планку. Work.ua на початку 2026 року прямо написав, що частка вакансій для людей без досвіду зросла з 36% у грудні 2023 року до 47% у 2025 році. Це не тому, що бізнес раптом став страшенно гуманістичним. Це тому, що іншого виходу вже немає: компанії змушені брати сирих людей і донавчати їх самотужки, бо ринок не виробляє готового фахівця в потрібній кількості. Одночасно серед найзатребуваніших вакансій у 2025 році Work.ua називав менеджера з продажу, а “Сили оборони” стали одним із ключових роботодавців на ринку. Тобто продажі потрібні всім, кадрів мало, а конкуренція за людей іде не лише між компаніями, а й між економікою та війною.
І тут ми підходимо до ще однієї незручної правди — про суспільство. Так, не всі. Так, є прекрасні, відповідальні, сильні люди, які витягують компанії, тримають сервіс, вчаться, працюють, воюють, повертаються, не ниють і не торгуються за повітря. Але якщо говорити чесно, в Україні за ці роки надто посилився тип людини, яка хоче споживати більше, ніж створювати. Людини, яка мислить не категорією внеску, а категорією пакета благ. Людини, яка не питає себе: “Що я дам цій компанії?”, а питає тільки: “Що я з неї візьму?” І от ця споживацька, дрібнохижа, коротка психологія сьогодні душить ринок не менше, ніж війна.
Влада на цьому фоні поводиться так, ніби проблему можна заговорити. Де державна програма масової технічної перепідготовки? Де ставка на інженерні, сервісні, логістичні, виробничі спеціальності? Де реанімація профтехосвіти не в буклетах, а в реальному фінансуванні, в сучасній матеріальній базі, в нових викладачах, в оплачуваному стажуванні? Де система, яка б пов’язала університет, коледж, роботодавця і реальний контракт на підготовку кадру? Де окрема політика захисту малого й середнього бізнесу від силового терору, щоб власник не боявся брати людей, навчати їх, розширювати штат, інвестувати у виробничі процеси? Поки що я бачу інше: держава або спостерігає, або імітує діяльність, або вичавлює з бізнесу останній кисень перевірками, непередбачуваністю, фіскальною параноєю і повною нездатністю створити довіру.
Ще гірше те, що влада роками не говорить із суспільством чесно. Вона не каже прямо: країна старіє, вимирає, виїжджає і втрачає трудову спроможність. Натомість усі роблять вигляд, що після війни “якось повернуться”, “якось навчаться”, “якось відновимо”. Але цифри вже кричать. За даними UNHCR та пов’язаних міжнародних джерел, станом на початок 2026 року за межами України було зафіксовано близько 5,9 млн українських біженців, із них близько 5,3 млн — у Європі; лише в країнах ЄС на кінець січня 2026 року під тимчасовим захистом перебували 4,38 млн людей, а 57% українських біженців у Європі вже були працевлаштовані. Тобто чужі економіки інтегрують наших людей, а ми всередині країни сперечаємося, чому нам нікого найняти.
Хтось скаже: не смій дорікати тим, хто виїхав. І я не зводжу все до морального осуду. У багатьох були діти, розбомблені міста, відсутність безпеки, психологічний злам, відчай, об’єктивна неможливість лишатися. Але державі й суспільству доведеться нарешті дивитися не лише на мотиви окремої людини, а й на загальний наслідок. А наслідок простий: мільйони людей випали з внутрішнього ринку праці, частина вже вбудувалася в інші економіки, а повернення не станеться автоматично лише тому, що хтось у Києві напише чергову “стратегію реінтеграції”.
І це все лягає на демографічну яму, яка вже нагадує не кризу, а розпад майбутнього. За даними Мін’юсту, зведеними Opendatabot, у 2025 році в Україні народилося понад 168,7 тисячі дітей, а померло 485,3 тисячі людей. На одного новонародженого припадає троє померлих. Це не просто сумна соціальна статистика. Це вирок будь-якій наївній розмові про “природне відновлення ринку праці”. Якщо країна так вимирає, а паралельно ще й втрачає мільйони через війну та міграцію, то завтра в нас буде не просто менше працівників. У нас буде менше кому тримати лікарні, сервіс, логістику, виробництво, дистрибуцію, інженерію, освіту і саму державу.
Необхідно назвати речі своїми іменами. Український ринок праці сьогодні — це не ринок розвитку. Це ринок виснаження. Бізнес втрачає людей через війну. Втрачає через виїзд. Втрачає через демографію. Втрачає через освіту, яка давно не синхронізована з потребами економіки. Втрачає через суспільну ерозію трудової моралі. Втрачає через державу, яка хоче податків, лояльності й виживання бізнесу, але не здатна забезпечити йому ні кадрової політики, ні правового захисту, ні передбачуваного середовища.
І поки в публічному просторі панує солодка брехня про “адаптацію”, малий і середній бізнес тримається буквально на кількох категоріях людей: на тих, хто ще не виїхав, ще не мобілізувався, ще не зламався, ще не продався, ще не розучився працювати. На тих, хто розуміє, що компанія — це не ворог, не ресурс для дрібного грабунку і не донор комфортного життя, а жива система, яку треба разом тягнути.
Бо якщо чесно, сьогодні ринок праці в Україні — це вже не про HR. Це про національну безпеку, про економічну спроможність і про моральний стан суспільства. І якщо ми найближчим часом не почнемо говорити про це без прикрас — жорстко, прямо, без солодких казок про “таланти” та “мотиваційні пакети” — то завтра в нас не буде проблеми з наймом. Завтра в нас буде проблема з тим, що наймати буде нікому і для чого.
