Це не про ДТП. Це про систему
Цей текст я пишу не як журналіст — як людина, яку викреслили з правосуддя.
21 квітня 2025 року я не просто потрапив у аварію. Я потрапив у систему, яка працює не для пошуку істини, а для збереження спокою “своїх”.
Усе, що мало б бути розслідуванням, перетворилося на зразкову підміну реальності — від першого поліцейського рядка до останньої суддівської крапки. Справу закрили під соусом “примирення”, у якому я — потерпілий — навіть не був присутній.
Цей текст — про спину країни, яку ламають не обстріли і не фронт. Її ламають у районних судах, де закон — це мова для чужих, а для своїх — телефон. Де маленькі міста перетворюються на феодальні князівства з власними суддями, прокурорами, поліцією й родинами, які між собою “домовляються”.
Сонце, дорога і момент, коли все змінилося
21 квітня 2025 року. Траса М-19, село Білокриниця під Кременцем. День ясний, сонце в зеніті, асфальт сухий.
Я їду своєю смугою на Volvo V90. За мить до удару бачу, як через суцільну на зустрічну вилітає скутер SUZUKI LET’Z — без номерів, без страхування. За кермом — Дмитро Парійчук, 24 роки, без прав. На пасажирському сидінні — його знайомий Євген Ткачук.
Усе відбувається за секунди. Я встигаю узяти вправо, аби уникнути лобового. І приймаю удар у лівий бік. Це рішення — інстинктивне. Воно, можливо, рятує життя обом на скутері.
На фото з місця видно: бортовий удар, розбиті ліві двері, деформований поріг, глибокий вхід у метал. Лобова частина — ціла. Ніякого “зустрічного лобового”. Я врятував, а не врізав.
Скло кузов перекручений, собаки, які їхали зі мною, ще тремтять у салоні.
А той, хто вилетів мені під колеса, уже тікає.
Парійчук залишає свого друга, скривавленого на асфальті, і зникає з місця ДТП. У той момент, коли його пасажир лежить без свідомості, він зникає в селі — без жодного каяття, без дзвінка, без спроби надати допомогу.
Поліція фіксує фразу, яка потім стане ключем для суду:
“Водій скутера на місці ДТП відсутній.”
Не “втік”, не “залишив потерпілого в небезпеці” — просто відсутній.
Один рядок, і втеча з місця злочину зникає як факт.
Коли правосуддя триває 22 хвилини
Двоє свідків із моєї машини телефонують у поліцію. Слідчі приїжджають, фотографують уламки, вимірюють гальмівний шлях. Здавалося, все зрозуміло: порушник виїхав на зустрічну, не мав прав, зник із місця події, не надав допомоги пасажиру.
Але вже наступного дня у райвідділі починає зникати логіка.
Через дві доби після аварії, 23 квітня, винуватця “знаходять”.
У внутрішньому журналі Кременецького РВП чорним по білому:
“23.04.2025, 11:40 — прибув; 12:02 — вибув. Статус: “відвідувач”.”
22 хвилини.
Це все “слідство”.
Двадцять дві хвилини між появою у відділку й свободою. За цей час ніхто не проводить медичний огляд, ніхто не фіксує факт сп’яніння, ніхто не оформляє протокол про втечу.
У базі залишається інший рядок:
“Індивідуальний власник, який не має права керування транспортним засобом; відсутній на місці ДТП (без ушкоджень).”
Тобто — визнається, що він не мав права керування і зник, але юридично це навіть не названо втечею.
Слово “відсутній” стає щитком від відповідальності.
Як держава оцінила правду: 1 900 гривень
Мій Volvo V90 — машина, яку досліджували кілька експертів.
Вимірювали все:
— Кути удару,
— Тиск у шинах,
— Сліди на асфальті,
— Роботу гальмівної системи,
— Деформацію металу,
— Зчитували блоки керування, телеметрію, кути рульового колеса.
Експертиза ТОВ “Сател Груп” №9524/08/25:
252 467,63 грн — ремонт,
912 842,70 грн — ринкова вартість авто
А потім приходить МТСБУ і ухвалює рішення: 1 900 грн компенсації.
Менше ніж 1% від реального збитку.
Це навіть не знущання — це глузування документом.
Вони кажуть: ми визнали факт ДТП, але, бачте, “компенсація обмежена”.
Обмежена чим? Безкарністю тих, хто втік.
Як зі злочину зробили “нещасний випадок”
22 квітня 2025 року в ЄРДР відкривають провадження №12025211010000162 за ч.1 ст.286 ККУ — “порушення правил дорожнього руху, що спричинило середньої тяжкості тілесні ушкодження”.
Жодного натяку на сп’яніння, втечу, ненадання допомоги, дезертирство.
Ніби це звичайна пригода — “неуважність”.
26 червня — вручено підозру.
27 червня — обвинувальний акт подано до суду.
9 липня — суддя закриває справу.
Усе відбувається за схемою:
1. Винуватець із “правильним прізвищем”.
2. Поліція не фіксує сп’яніння.
3. Слідчий не визнає другого потерпілого.
4. Прокуратура не заперечує.
5. Суддя з родинними зв’язками — ставить крапку.
Формально — усе “по закону”.
Фактично — вирок системі.
“Примирення” без потерпілого
9 липня 2025 року суддя Наталія Шульгач, голова Кременецького райсуду, виносить ухвалу:
“Звільнити Парійчука Дмитра Олеговича від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим Ткачуком Євгеном Богдановичем.”
Мене у списку немає.
Мої збитки у 252 тисячі — не враховано.
Мої свідки — не викликані.
Мої листи й заяви — не розглянуті.
Я не мав змоги навіть висловити позицію.
Така ухвала нікчемна за законом. Стаття 46 ККУ прямо вимагає примирення з усіма потерпілими, а не лише з одним.
Але суддя вчинила інакше: виключила мене з реальності, ніби я не існував.
Вигадані “пасажири” і реальна маніпуляція
В ухвалі суду є рядок, який усе пояснює:
“Водій автомобіля Volvo V90 Смірнов В.Ю. рухався без пасажирів.”
У машині було чотири людини.
Це зафіксовано в моїх поясненнях і в матеріалах поліції.
Там — двоє очевидців із боку пасажирів, водій автобуса, який бачив момент, люди на зупинці, які чули удар.
Але жодного з них не викликали.
“Без пасажирів” — означає “без свідків”.
Без свідків — без правди.
Це — не помилка. Це — метод.
У таких судах не брешуть напряму. Вони пишуть правду уривками, щоб із них вийшла брехня.
Суддя, прокурор і телефонне право
Ім’я Наталії Шульгач у моїй справі не просто підпис під ухвалою. Це — символ системи, яка не бачить людей, лише зв’язки.
Донька багаторічного судді Миколи Шульгача, дружина прокурора Андрія Нюні, — вона очолює Кременецький райсуд.
У декларації — будинок 300 м², дві квартири, земля, нежитлові приміщення, Audi A4 і понад мільйон у готівці. У 2024-му чоловік-прокурор отримує «подарунок» — нежитлове приміщення вартістю понад 700 тис. грн.
І саме ця суддя ухвалює рішення, що стирає мене з процесу.
Її чоловік — прокурор. Прокурори, що підтримують обвинувачення, — її колеги з тієї ж області.
Конфлікт інтересів очевидний, але ніхто не бачить проблеми. Бо коли суддя має прокурора вдома, а прокурор має суддю в сім’ї, право перетворюється на спільний бізнес.
У таких судах не потрібно домовлятися напряму — достатньо дзвінка. І телефон вирішує більше, ніж будь-яка стаття КПК.
Родинна мафія і правила для “своїх”
Дмитро Парійчук — не “звичайний хлопець на скутері”.
Його батько — Олег Парійчук — державний службовець, що подавав декларації.
Мати — Марія Тарарук (Парійчук), родом із Рівненщини.
Її сестра — Наталія Бондарчук, депутатка Смизької ОТГ, дружина посадовця лісгоспу.
Уся ця мережа тягнеться від Рівненської до Тернопільської області.
Близькі до влади, знайомі в поліції, зв’язки в судах, родичі в прокуратурі — локальна “еліта”.
Після ДТП батьки Парійчука підняли телефон і підняли цілий ланцюг.
І поліція зробила вигляд, що не бачить ані втечі, ані відсутності прав, ані сп’яніння.
У маленьких містах це називають просто: “наш хлопець”.
Усе, що далі відбувалося, — наслідок цього “нашого хлопця”.
Як прокурори перетворюються на адвокатів
Прокуратура мала би бути стороною закону. Але в цій історії прокурори стали стороною домовленостей.
Вони не заперечували “мирову”, не вимагали допиту свідків, не внесли жодного протесту.
Вони дивилися в землю, поки суддя читала текст ухвали, у якому відсутній один із потерпілих.
Коли я пізніше писав скаргу до Офісу Генпрокурора, там теж знизали плечима.
Усе законно, казали вони. Бо якщо фальсифікацію роблять офіційно, вона вже не злочин, а процедура.
Витрати, які не бачить держава
Є речі, які не відображені ні в жодній декларації, ні у звіті експерта. Це — нерви, час, кошти, зруйновані дні.
Я вже витратив понад 100 тис. грн тільки на те, щоб зібрати й довести факти, які поліція “не помітила”.
Це адвокати, які готували документи й ходили на допити.
Експерти, які міряли кожен сантиметр кузова, зчитували блоки ECU, перевіряли гальма, кермо, геометрію кузова, стан гуми, скла, тиску.
Транспортування авто з місця аварії на арештмайданчик, далі на СТО, потім — до експертів.
Десятки листів — у поліцію, прокуратуру, МТСБУ, ВРП.
Я власними руками зробив усе те, що мала зробити держава.
І заплатив за це сам.
Безсонні ночі. Робочі дні, витрачені на папери.
Я фінансував розслідування, яке поліція не зробила.
І після цього отримав 1 900 грн компенсації — офіційно, з печаткою.
Ціна мовчання і привілей “своїх”
Справу закрито. Винуватець — на волі.
Прокурор — молодець. Суддя — молодець.
Слідчий — отримав чергову подяку за “професійність”.
А в моїх руках — сотні сторінок, фотографії, акти, копії, ухвали.
У країні, де простого чоловіка можуть посадити на сім років за крадіжку шампуню, випускник місцевої школи, який порушив п’ять статей і втік із місця ДТП, отримує нуль днів і “щире каяття” в документах.
Це не правосуддя. Це технологія: перетворити злочин на “нещасний випадок”, а потерпілого — на “зайвого”.
Коли вироки пишуться телефоном
Я переглядав декларації суддів, прокурорів, звіти антикорупційних органів.
І бачу там ту саму арифметику: “подароване приміщення”, “будинок під Тернополем”, “готівка 700 000”.
І мені стає ясно — закон у нас існує для декларацій, а не для людей.
Коли суддя і прокурор живуть у шлюбі, а слідчий має з ними спільні свята, жодна справедливість не народиться.
Вони не чують потерпілих — вони чують дзвінок.
І з цього дзвінка починається “мирова”.
Людська ціна правосуддя
Сьогодні я можу точно сказати: правосуддя в Україні має прайс.
Ти можеш сплатити 100 000 грн за експертизи, за адвокатів, за папери — і все одно залишишся ніким.
А той, хто має “свого” суддю або прокурора, заплатить менше, ніж ти за каву.
Мені кажуть: “Ти ж вижив, навіщо далі боротися?”
Я відповідаю: бо я бачив, як легко вони вбивають правду — одним абзацом.
Бо я бачив, як суддя стирає свідків із тексту ухвали.
Бо я знаю, що якщо мовчатиму я — завтра це зроблять з кимось іншим.
Мій кейс — не про одну аварію.
Це історія про те, як держава в особі місцевої влади мириться з брехнею.
Вона робить вигляд, що не бачить втеч, що не чує потерпілих, що не пам’ятає власних законів.
Але є речі, які не можна викреслити навіть із найретельніше підготовленої ухвали:
— фото розбитого борту;
— свідки, які бачили, як я уникнув лобового;
— пасажир, який вижив лише тому, що я взяв праворуч, а не просто натиснув на гальма.
Післямова
Я не прагну помсти. Я прагну балансу.
Я хочу, щоб той, хто кидав пораненого на дорозі,
і ті, хто підписував ухвали, розуміли: кожен рядок лишається в історії.
І колись їхні діти прочитають ці документи й запитають:
“Тату, а ти теж підписував “мирові”, де потерпілий навіть не прийшов?”
Я не знаю, чи дочекаюся справедливості.
Але я знаю одне: мовчати — це теж злочин.
Епілог
Я заплатив 100 000 грн, сотні годин і частину себе, щоб відновити те, що мало працювати за замовчуванням — закон.
І якщо цей текст хоч когось змусить дивитися уважніше на подібні історії, значить, не дарма.
Бо поки “касти” живуть дзвінками, ми мусимо навчитися відповідати їм словом, фактом і публічністю.
І хай це буде початок кінця їхньої безсмертності.
Ця історія не завершена. Вона триває доти, доки “примирення” залишається індульгенцією для тих, хто має своїх у мантіях…
Автор: Владислав Смірнов — потерпілий і журналіст
