— Діду, а правда, що в походах козаки від хвороб та ран гинули частіше, ніж від татарських шабель? — Грицько загорнувся в свитку, бо нічний степовий вітер ставав усе холоднішим. — Де ж у чистому полі лікаря знайти, коли куля вже під серцем?
Олекса поправив вугілля в багатті й сумно посміхнувся:
— Хвороб у походах вистачало, малий. Але козак у степу ніколи не складав руки. Наша військова медицина трималася не на замовляннях відьом, а на залізній практиці, швидких руках полкових цирульників і суворій санітарії, від якої європейські генерали робили круглі очі.
Козацькі походи XVII століття — це сувора логістика виживання. Коли армія місяцями рухається диким степом, будь-яка інфекція чи брудна вода можуть скосити більше людей, ніж артилерійський залп. Тому першим правилом козацького табору була залізна гігієна. Французький інженер Боплан, який роками спостерігав за запорожцями, дивувався їхній прагматичності: козаки ніколи не ставили табір там, де вода стоїть, туалети (рови) копали суворо за лінією возів і глибоко засипали землею, а закривавлений чи вошивий одяг безжально спалювали.
Але що робити, коли бій уже відбувся і польові хірурги — козацькі цирульники — приймають сотні поранених?
Головним ворогом пораненого козака була гангрена та зараження крові. Кулі тоді були свинцевими, м’якими: потрапляючи в тіло, вони розплющувалися, тягнули за собою шматочки брудного одягу й пороху. Якщо таку кулю не витягти негайно — людина приречена.
Операції проводили прямо в таборі, на звичайних возах. Замість анестезії пораненому давали міцну горілку (інколи навпіл із порохом), а кілька дужих побратимів міцно тримали його за руки й ноги. Полкові цирульники мали спеціальні інструменти — довгі залізні щипці («козячі ніжки»), якими блискавично намацували й виривали кулю з м'яса.
Після цього починалася залізна прагматика степової дезінфекції. Ніяких вишуканих ліків не було, тому рану промивали тією ж горілкою або припікали розпеченим залізом, щоб зупинити кровотечу й убити інфекцію. Потім її засипали сумішшю попелу, товченого пороху та чистого річкового піску, або змащували дьогтем, який мав потужні антисептичні властивості. Якщо ж гангрена таки починала крутити руку чи ногу — її без вагань ампутували звичайною пилкою, поки отрута не пішла далі по тілу.
— Страшно дивитися було, малий, — тихо мовив Олекса, дивлячись на вогонь. — Крику багато, крові ще більше. Але цирульник робив свою справу швидко, бо знав: забаришся на хвилину — поховаєш товариша в степу. Зате після таких операцій хлопці підводилися на ноги значно частіше, ніж європейські найманці у своїх брудних шпиталях.
Козаки знали силу степових трав. При внутрішніх хворобах і лихоманці пили настоянки з полину, звіробою та деревію. А якщо козака мучила застуда чи шлунок — найкращими ліками вважалася гаряча горілка з додаванням доброго попелу від багаття, яка працювала як сучасне активоване вугілля.
Олекса випустив густу хмару диму з люльки й додав:
— Козацька медицина була такою ж, як і наше життя — сухою, жорстокою, але надійною. Ми виживали там, де інші вмирали, бо не чекали дива, а рятували один одного тим, що давав степ і власний розум.
Історії українських козаків
