Як влада заганяє Україну в боргову залежність під оплески Європи
Україні дали гроші. Цього разу — дев’яносто мільярдів євро. Ну, як дали, позичили. Красива цифра, зручна для заголовків і пафосних промов. «Історична підтримка», «європейська солідарність», «фінансова стабільність у час війни». У влади — полегшене зітхання, у чиновників — презентації зі стрілочками вгору, у пропагандистів телемарафону — новий наратив про «порятунок економіки».
Але якщо відсунути слова і подивитися на реальність, стає очевидно: це не допомога, а боргова пастка, у яку Україну заганяють свідомо, холодно і без жодної розмови з суспільством.
Україна вже сьогодні — одна з найбільш закредитованих країн світу. Державний борг перевищує сто відсотків ВВП. Це рівень країн, які або щойно пережили дефолт, або готуються до нього. Це не «тимчасово» і не «після війни розберемося». Це фінансовий діагноз, який означає одне: значна частина майбутніх доходів держави вже розписана наперед — не на армію, не на відбудову, не на людей, а на кредиторів.
І в цю ситуацію влада з радістю додає ще дев’яносто мільярдів.
Нам розповідають, що ці гроші — «безповоротні», що їх «погасить Росія», що існують «репарації» і «заморожені активи». Це одна з найбільш цинічних брехень цієї війни. Ніякого дієвого механізму репарацій не існує. Юридичних рішень про конфіскацію російських резервів — немає. Політичної згоди всередині ЄС — немає. Є лише бажання відкласти проблему, запакувавши її в красиву обгортку.
Європейський Союз не забирає гроші у Росії. Він позичає їх сам, випускаючи боргові інструменти, і передає Україні. А питання «хто віддасть» залишає на майбутнє. На той момент, коли війна закінчиться, суспільство буде виснажене, економіка — зруйнована, а політична воля — слабка. І тоді борг, який сьогодні подають як «умовний», раптом стане дуже реальним.
Влада це прекрасно розуміє. Але мовчить. Бо їй важливо не майбутнє, а пережити сьогоднішній день.
Ці дев’яносто мільярдів не підуть на економічний прорив. Вони не створять нову промисловість і не перезапустять державу. Значна частина цих коштів піде на обслуговування старих боргів, на підтримку курсу, на фінансові резерви, на латання дір, які утворилися через неефективність і корупцію. Гроші підуть у систему — але не до людей.
А разом із грошима прийдуть умови.
Антикорупція, суди, корпоративне управління, приватизація — на папері все виглядає правильно. Але в реальності це означає інше: кожен транш стає інструментом тиску. Будь-яка політична криза, будь-який конфлікт усередині влади, будь-який «не той» закон — і фінансування можуть зупинити. Не тому, що Україна зробила щось катастрофічне, а тому що так працює боргова залежність.
Це не партнерство. Це фінансове управління ззовні, у якому суверенітет зводиться до вибору між поганим і дуже поганим.
І, як завжди, платити за це буде не влада.
Платити будуть громадяни — через тарифи, які «потрібно підняти, бо бюджет». Через податки, які «доведеться переглянути». Через скорочення соціальних програм, бо «війна і борги». Через лікарні без фінансування, школи без ресурсів і армію, яка знову мусить виживати на волонтерці.
Це не припущення. Це сценарій, який уже реалізовувався десятки разів. Греція, Аргентина, Єгипет — різні континенти, різні культури, але один фінал: борги, затягування пасків, зубожіння населення і держава, яка поступово втрачає контроль над власною політикою.
Україні сьогодні кажуть: «Інакше не можна». Але це неправда. Не можна лише одне — брехати суспільству, прикриваючи боргову залежність словами про «історичну підтримку».
Брати кредити під час війни — іноді неминуче. Але брати їх без чіткого плану післявоєнної економіки, без реальної реформи управління, без відповідальності тих, хто підписує зобов’язання, — це вже не вимушений крок. Це відкладений злочин.
Бо коли війна закінчиться, суспільству скажуть: тепер час платити. І всі сьогоднішні «рятівники» раптом зникнуть з радарів, залишивши країну з рахунком, який неможливо оплатити без нової кризи.
Ці дев’яносто мільярдів — це не шанс. Це пауза, куплена ціною майбутнього. Пауза, за яку заплатять ті, хто не сидить у кабінетах і не підписує меморандуми.
Я хочу зафіксувати принципову річ, яку влада навмисно намагається розмити. Я не проти кредиту як такого. Кредит — це інструмент. У нормальній державі він працює на зростання, на безпеку, на майбутнє. Я був би першим, хто публічно підтримав би ці 90 мільярдів, якби вони йшли на чітко визначені, стратегічні цілі, а не на чергове бюджетне проїдання.
Кредит має сенс тоді, коли він інвестується у протиповітряну та протиракетну оборону, у власні системи ППО, ПРО, антидронові рішення, у масштабування виробництва боєприпасів і озброєння тут, в Україні. Коли за ці кошти будуються заводи ВПК, створюються робочі місця, формується експортний потенціал, який через п’ять–сім років почне приносити державі доходи, а не нові борги. Коли кредит стає важелем економічного росту, а не морфієм для знеболення управлінської імпотенції.
Я був би за кредит, який іде на розвиток малого і середнього бізнесу, на дешеві довгі гроші для підприємців, які тримають економіку під час війни. На відновлення логістики, інфраструктури, енергетики. На створення внутрішнього попиту і податкової бази, з якої ці ж кредити можна буде обслуговувати без істерик і “затягування пасків”.
У нас не інвестиційний бюджет. У нас бюджет виживання псевдоеліти. Бюджет латання дір, які виникають через корупцію, некомпетентність і закритість. Бюджет, у якому мільярди йдуть не на розвиток, а на утримання неефективної системи, що пожирає ресурси і не дає результату. Бюджет, у якому гроші розчиняються між “резервами”, “обслуговуванням”, “тимчасовими програмами” і “неконкретними напрямами”.
Це не кредит розвитку. Це кредит на проїдання.
І саме в цьому головний злочин нинішньої влади. Вона бере гроші не під майбутній дохід, а під майбутню бідність. Вона не створює механізмів, які дозволять країні віддати ці борги без соціального вибуху. Вона не будує економіку, яка здатна тягнути таке навантаження. Вона просто відкладає відповідальність — за горизонт свого політичного життя.
У підсумку ми отримуємо абсурдну і страшну картину: борги, які не працюють на зростання, але працюють на зобов’язання. Борги, за які не відповідають ті, хто їх бере. Борги, які доведеться виплачувати не нинішнім чиновникам, а нашим дітям і онукам — у вигляді податків, тарифів, зруйнованих соціальних систем і втрачених можливостей.
Я проти кредиту без мозку, без стратегії і без совісті. Я проти того, щоб війну і європейську підтримку використовували як прикриття для фінансового мародерства, рахунок за яке виставлять тим, хто сьогодні навіть не має права голосу.
