Дитинко працює на іноземну компанію. Весь час вони там щось вигадують. Якісь внутрішні квести-змагання. Донька разом із сотнями колег по всій Європі починає ганяти на вєліку, щодня демонструючи свої досягнення у Страві. А за кілька місяців вже бігає де б не була. Й знов змагається, із захопленням розповідаючи, що обігнала за кілометражем якогось моторного хлопчину з Португалії.
А нещодавно повідомила, що компанія щомісяця компенсує кожному співробітнику чималу суму за придбані книжки: купуй-надавай чек-читай безкоштовно. Допомагаю у виборі книжок, потім їх ковтає й решта нашої родини. Нещодавно порадив донці світовий бесцелер «Самознищення Європи» у якісному українському перекладі. Сам прочитав із задоволенням. Здивував тираж: 2000 екземплярів. Стало шкода видавця: із такими тиражами й потягом українців до читання книговидання перетворюється з бізнесу на мистецтво виживання.
За останніми даними середній тираж української книжки – 1200 екземплярів й з роками він стабільно падає. Прогноз на майбутнє песимістичний. Й не варто орієнтуватися на захоплені репортажі з книжкових ярмарків: видавців багато-покупців нема. Це ганьба й свідчення тотальної культурної деградації.
Що робити? Можна звісно, як зараз займатися піаром й пропагандою, доводячи, що книжковий ринок зростає. А можна працювати – як це роблять власники іноземної компанії, в якій працює моя донька. Вони не ставили за мету розвиток українського книговидання, вони просто витрачають на це власні кошти, відчувають свою місію так би мовити – не лише заробляти, а й розвивати тих, за кого відповідають.Українські чиновники від культури не відчувають відповідальності. Вони вміють лише забороняти, чим активно зайнятий Інститут національної пам’яті, й спалювати бюджетні кошти, як це робить мінкульт, фінансуючи остаточно спорожнілі бібліотеки, надаючи дороговартісну нерухомість, як от Спілці письменників, де підстаркуваті митці збираються аби потеревенити у палаці на вулиці Банковій. Створювати безкоштовні аудіо та електронні бібліотеки української та світової класики – то для них дурна справа. Це ж зменшить продажі й закупки до бібліотек продукції українських видавництв, які напевно мають власне лобі у державних структурах. Запроваджувати нові дієві форми привчення до читання – то ж треба напружити мозок, проявити ініціативу, щось вигадувати. Простіше роздати по «вовиній тисячі гривень» або ж «вовиних 3000 км», замість «щомісячної «вовиної книжки».
Панове, в нас вже закінчилися вулиці, які слід перейменувати, пам’ятники, які слід зруйнувати й музеї, які можна закрити. А невдовзі закінчяться гроші, які ви можете викидати на вітер. Й що ви тоді будете робити, нащо ви будете потрібні, й який сенс буде у цій державі, яка усунулася від однієї з головних своїх функцій – просвітництва? Не добивайте її разом із ворогом, вчиться у іноземців, на яких працює моя донька.
