Слава Богу, що знаменитий історік Тімоті Снайдер зробив це. Він англійською мовою у «Financial Times» розвалив фейк Путєна про претензії Роіссі на Україну, побудований на «Повєсті врємєнних лєт». Фактично Путєн підтягнув під свою війну історичну видумку, подібно як Гітлер побудував свою війну на знищенні євреїв через фейкові «Протоколи сіонських мудреців».
Ну і да. Розкішний пасаж про залежність Трампа від Путєна – це приховування американцем того як рашисти насправді допомогли йому вперше стати президентом. Ось це витіснення, небажання щоб інші бачили правду – і є наївною ідеєю Трампа, що він , є самостійною особистістю. Потреба Трампа наполягати на тому, що Росія ніколи його не підтримувала, ставить його під владу росіян, які його підтримували. Путін може просто кивнути: так, це все було обманом. І тоді Трамп і Путін можуть зблизитися через жахливі речі, які сталися з ними обома.
Дуже крутий лонгрід. Приємного вечора!)))
Міфи, що породили війну Путіна
Володимир Путін, автор найжахливішої війни нашого століття, вірить, що стародавня священицька хроніка освячує нескінченне кровопролиття. Правда про цей твір мистецтва, «Повість минулих літ», допомагає нам побачити правду про війну Росії. Її герой, датський вождь Рорек, веде нас до іншого твору мистецтва, «Гамлета» Шекспіра. Нам знадобиться мистецтво, щоб зрозуміти трагедію, адже зустріч Путіна і Дональда Трампа на Алясці минулого тижня не можна зрозуміти, як нам хотілося б вірити, на основі таких втішних понять, як національні інтереси.
Путін — цинічна людина, засновник політики постправди, в якій процвітає Трамп. Але в основі найглибшого цинізму часто лежить одна дуже наївна ідея. Путін вважає, що Росія має давнє, неперервне і святе минуле, яке включає Україну. «Повість», збірка, складена середньовічними київськими ченцями, стала для нього своєрідним пророцтвом.
У своєму тексті, написаному до вторгнення, і в довгому інтерв'ю з Такером Карлсоном минулого року Путін представляє життя Рорека як відправну точку священної історії, в якій Росія повинна вторгнутися в Україну. Минулого тижня в Алясці Путін описав українців як «братній народ» з «тими самими коренями», який необхідно звільнити силою від їхньої помилкової віри в те, що вони є окремим народом.
Насправді «Повість» розповідає про появу скандинавів у східній частині Балтійського регіону в ранньому середньовіччі. Одним із перших героїв є Рорек IX століття, ім'я якого в «Повісті» пишеться як «Рюрик». У записі «Повісті» за 862 рік ми бачимо, як слов'яни просять, щоб ними правили скандинави. Цей неймовірний поворот, здається, запозичений зі скандинавської саги, оскільки данці та шведи любили виправдовувати грабунки «запрошеннями» від місцевого населення.
Данський вождь на ім'я Рорек, ймовірно, дійсно підкорив землі у східній частині Балтійського регіону. Але він ніколи не був у Києві, що за тисячу миль від місця, де він міг би висадитися, як і його народ. Минуло ще століття, перш ніж скандинави почали селитися в Києві. Незважаючи на це, ніщо з того, що відбувалося в середньовічній Східній Європі, не зобов'язувало майбутні держави воювати одна з одною через тисячу років — так само, як, скажімо, історія Каролінгів не зобов'язує Францію вторгнутися в Бельгію, а минуле майя не зобов'язує Мексику вторгнутися в Гватемалу.
Історія Рорека важлива з іншої причини: вона вчить нас про міфічну політику уявних династій. Монахи в Києві, які писали століттями пізніше в державі, яку ми знаємо як Київську Русь, хотіли довести, що їхні покровителі були спадкоємцями славетної традиції. Тому вони зробили Рорека героєм, залишили його в Балтійському регіоні, наділили його біблійною довголітністю, змусили його зачати дитину на смертному одрі, а потім переправили цю дитину до Києва як його спадкоємця. Ми можемо бути впевнені, що насправді цього не сталося. Математика не сходиться, а археологічні докази є очевидними.
Ченці використовували дуже далеке минуле, щоб підтримати своїх сучасних правителів, щоб сказати, що вони важливіші за своїх суперників у Балтійському регіоні. Вісімсот років по тому Путін використовує їхній текст, «Повість», щоб зробити те саме в набагато більш екстравагантному масштабі. Це нібито означає, що Москва повинна правити Києвом — хоча Москва навіть не існувала на час подій IX століття, про які йдеться в тексті.
Москва стала центром влади за часів монголів. Після часів Рорека інші скандинави взяли під контроль Київ. Їхні ченці написали «Повість», щоб виправдати свою перевагу. Ця держава, Київська Русь, розпалася після монгольських навал у XIII столітті. Більша її частина була включена до складу Великого князівства Литовського. Нове місто Москва, яке знаходилося в північно-східній провінції Русі, потрапило під владу ханів, які обирали місцевих лідерів для збору данини.
Через кілька сотень років після цього правителі Москви, позбувшись монгольського панування, вирішили, що їм потрібна більш горда історія свого минулого. Тому вони повернулися приблизно на 700 років назад, вирвали Рорека з казки і вигадали династію Рюриковичів. Петро Великий, коли заснував свою Російську імперію в 1721 році, повернувся ще далі в минуле, щоб привласнити собі скандинавську назву Русь. Нові держави потребують міфів про давнє походження, як демонструють Петро (а тепер і Путін).
Датський вождь Рорек не заснував Київську Русь чи будь-яку іншу державу; навіть якби він це зробив, було б абсурдно уявляти, що її середньовічна історія виправдовує сьогоднішні бомбардування українських міст. Його легенда вчить нас про вигадки влади і веде нас до іншої легенди про механізми влади.
Ми дізнаємося набагато більше про подібного Рорека в середньовічному збірнику «Gesta Danorum», написаному Саксо Граматиком наприкінці XII століття. Вчені вже понад століття не можуть дійти згоди щодо того, чи це та сама особа; схоже, що так, хоча в обох описах його життя є легендарні елементи. Тут Рорек Датський є язичником-вікінгом, «прокляттям християнства». Успадкувавши землі від свого батька в східній частині Балтійського регіону, він відпливає, щоб зібрати данину. У цьому описі слов'яни жили дуже близько до Балтійського моря. Gesta Danorum збігається з «Казкою» в одному основному моменті: датчанин, який здійснює владу над слов'янами. У той час і в тому місці це було звичайним явищем. Потім Рорек повернувся додому. Записано, що він грабував або правив частинами території, яка зараз є голландським і німецьким узбережжям, аж до 870-х років.
Історія родини Рорека, як ми її знаємо з твору Саксо, веде нас до знайомої міфічної території. Кар'єра Рорека почалася (за словами Саксо) тоді, коли його батько вбив улюбленого сина бога Одіна, а потім був помщений іншим сином Одіна. Саме тоді, після смерті батька, Рорек вирушив у свою балтійську пригоду, збираючи данину. У той час як «Казка» залишає його в Балтійському регіоні, щоб він міг на смертному одрі породити корисного сина, «Gesta Danorum» повертає його до Данії з дочкою на ім'я Герута.
Як принц Данії, каже Саксо, Рорек спостерігав за суперництвом двох братів-вождів, Фенга і Орвенділа. Вражений завоюваннями Орвенділа, Рорек віддав йому Геруту за дружину. Тоді Фенг вбив свого брата з ревнощів і сам одружився з Герутою. Все це бачив син Орвенділа — онук Рорека. Молодий чоловік прикинувся божевільним, щоб уникнути вбивства з боку дядька, і замислив помсту. Його звали Амлет. Шекспір назвав його Гамлетом.
Рьорек стоїть за завісою найбільшої з шекспірівських драм. Але він не стоїть на початку російської державності. Путін, здається, вірить у свою версію східноєвропейського минулого і в те, що війна, так би мовити, необхідна, щоб втілити її в життя. Можна вірити в щось нереальне, а потім втілити це в життя, залучивши інших до насильницьких перетворень. Ганна Арендт назвала це тоталітаризмом.
Може здатися божевіллям стверджувати, що землю потрібно завоювати через неіснуючий етнос, неправильно витлумачений з непевної історії в стародавній казці, в якій міста захоплюють немовлята, війни вирішуються в боротьбі, а правитель гине через пророцтво про коня. Або, можливо, це політика, яка перетворює світ, смертю і руйнуванням, щоб відповідати мистецтву.
Більше століття тому, в час, коли Російська імперія канонізувала історію Рорека, українські мислителі обрали інший шлях. Вони винайшли соціальну історію (Михайло Грушевський), пояснювали необхідність міжкультурних контактів для самоусвідомлення (Іван Франко) і державотворення (В'ячеслав Липинський) та запозичували елементи класичного минулого Скіфії та Греції (Леся Українка). Зараз ці письменники переживають ренесанс. У той час як гуманітарні науки процвітають у розірваній війною Україні, а українці публікують інноваційні глобальні історії, держава-агресор впроваджує екстремальні форми історичної політики, нав'язуючи офіційну точку зору про вічну, незайману Росію.
Якщо диктатор, такий як Путін, може стверджувати, що минуле застигло в певний момент, то все, що відбувалося в будь-який інший момент, стає метафізично неправильним і підлягає жорстокому покаранню. Якщо б було правдою, що Україна належить Росії у 2020-х роках, тому що російський диктатор знає легенду про вікінга у 860-х роках, то десятки мільйонів людей, які насправді там живуть, не мали б права голосу щодо своєї ідентичності: їм не залишалося б нічого іншого, як прийняти страти, тортури, викрадення дітей.
Середньовічна метафізика зливається з постправдивою пропагандою. Коли в 2014 році почалася війна Путіна, заява про давні права збіглася з активізацією роботи в соціальних мережах: приховування вторгнення Росії до Криму та інших частин південної і південно-східної України, потім підтримка Brexit, потім підтримка президентської кампанії Трампа. Помічник Путіна Владислав Сурков був в основному відповідальним за постправдивий поворот у російській політиці та зовнішній політиці: до моделі, за якою одна країна могла вторгнутися в іншу на основі вигадки про минуле, заперечувати, що вона це робить, використовуючи витончені тактики соціальних медіа в сьогоденні, і фактично досягати значного успіху.
Цей успіх був цілком реальним. Реакція адміністрації Обами на російське вторгнення 2014 року була нерішучою і недостатньою. Брекзит відбувся. Трамп був обраний президентом. Сьогодні нам часто важко згадати, що російське вторгнення в Україну фактично почалося більше десяти років тому і охоплювало Донбас. Ця втрата пам'яті, спричинена гібридною війною, має наслідки для майбутнього. Трамп представляє Донбас як щось, що Україна може просто віддати, хоча ті частини, які Україна все ще утримує, містять її оборонні лінії та фортечні міста, важливі природні ресурси, а насправді Росія намагається завоювати цей регіон вже протягом 11 з половиною років.
Гамлет вказує нам на дуже дивну слабкість політики США за Трампа. Сурков, ідеолог Путіна під час першої інвазії, був одержимий цією п'єсою. У своїх репортажах з Москви того часу Пітер Помаренцев описав дискусію з професором літератури про її сюжет. Для неї було очевидно, що насправді відбувалося: Норвегія проникла в датські еліти за допомогою своїх агентів, Гамлета змусили збожеволіти, щоб дестабілізувати датський двір, а державний переворот норвезького принца Фортінбраса був запланований з самого початку.
Як слабша держава, що веде війну в Східній Європі, може знищити більш потужну державу? У драмі Шекспіра Норвегія заявляє, що воює з Польщею, але по ходу подій їй вдається захопити Данію, набагато потужнішу державу, якій вона не так давно зазнала поразки. Відповідна параноїдальна (і, можливо, правильна) інтерпретація, запропонована співрозмовником Помаренцева, дає підказку.
Росія зараз веде війну в Східній Європі. І, до речі, завдяки цій війні вона домінує над судом свого сильнішого суперника, США. Адміністрація Трампа поступається позицією за позицією. За Трампа Путін більше не повинен боятися засудження за свою незаконну інвазію та численні військові злочини Росії. Стандартні засоби запобігання майбутнім війнам, такі як судові процеси, репарації та розгортання військ, відмовляються заздалегідь, не отримуючи нічого натомість. Військова допомога США Україні була двічі припинена і, судячи з усього, буде просто вичерпана.
Фортінбрас є більш привабливим персонажем, ніж Путін, а Трамп, на відміну від Гамлета, здається, не турбується про свою країну. Але навіть лиходії можуть мати трагічні вади, і вадою Трампа є марнославство. Судячи з прес-конференції в Анкориджі, Путін це добре розуміє.
Пастка, в яку потрапив Трамп, була розставлена ще в 2016 році, коли Кремль доклав спільних зусиль, щоб допомогти його президентській кампанії і перемогти Гілларі Клінтон. Американці приховують це знання: Трамп навчив своїх людей вживати слово «містифікація», а пресу залякували. Ми маємо коротку пам'ять навіть у найкращі часи і не віримо, що нас можуть легко обдурити іноземці.
Але російська політика була цілком реальною — і Путін, і Трамп це знають. На «прес-конференції» без жодних запитань Путін зупинився на своїх міфах про минуле, а потім Трамп висловив своє обурення тим, що люди пам'ятають, як Росія допомогла йому в президентській кампанії 2016 року. Цього ніколи не було, сказав Трамп, і віра в протилежне була результатом «містифікації», яка, на жаль, завадила його «фантастичним стосункам» з Путіним керувати його політикою.
З точки зору Кремля, Трамп з самого початку був людиною Росії. Десять років тому Кремль мав усі підстави вірити, що президентство Трампа буде в їхніх інтересах, як засіб для створення хаосу і слабкості в США. У 2024 році російська офіційна преса дала зрозуміти, що Трамп був їхньою великою надією на перемогу в Україні. Які б інші спокуси не мала Росія, достатньо простого факту попередньої підтримки в поєднанні з його особистою марнославністю. Інша людина могла б по-іншому підійти до цього питання: звичайно, вони мене підтримували, але це не мало значення, я все одно б переміг; а тепер, коли я переміг, я покажу Росії, наскільки я незалежний.
Як і Путін, Трамп є дуже цинічною людиною, політиком постправди. А в основі його цинізму лежить його власна дуже наївна ідея: що він, насправді, є самостійною особистістю. Потреба Трампа наполягати на тому, що Росія ніколи його не підтримувала, ставить його під владу росіян, які його підтримували. Путін може просто кивнути: так, це все було обманом. І тоді Трамп і Путін можуть зблизитися через жахливі речі, які сталися з ними обома. У центрі уваги мучеників залишаються Трамп і Путін, з огляду на все, що «ми» — як висловився Трамп в Анкориджі — пережили разом. Українців ігнорують. В Алясці про реальну жертву сотень тисяч поранених і вбитих взагалі не згадували.
Погляд Путіна на Україну є божевільним, але в ньому є певна логіка. Заявляти, що Україна є «братньою нацією», як це зробив Путін на Алясці, означає як посилатися на стару історію про Рорека, так і заявляти про свою владу: я, воєначальник і диктатор, можу зробити неправду правдою, вбиваючи людей і знищуючи докази протилежного. Трампу не потрібно розуміти містицизм, щоб черпати в ньому втіху. Росія — стародавня нація, велика держава; їй треба дозволити робити те, що вона хоче. Так влаштований світ, може сказати Трамп собі і нам; це не результат покірної політики США, не викривлена праця американського президента, заплутаного в марнославстві. На Алясці ці дві історії зійшлися, і всі це побачили.
Можливо, це не дивно, оскільки історія Гамлета і історія Рорека насправді є однією історією. Без скандинавських саг, без священиків-хроністів у Данії та Києві ми не мали б знаменитої шекспірівської драми, а росіяни не мали б своєї легенди про походження. Нам потрібно знати мистецтво, щоб зрозуміти політику міфічних династій і божевільних ситуацій. Зрозуміти історії — це побачити, як обман і самообман розпочали війну, а тепер продовжують і погіршують її.
Ні «Повість минулих літ», ні «Гамлет» не фіксують факти так, як ми уявляємо, що це може зробити прес-конференція двох президентів в Анкориджі. Але «головне — бути готовим». Мистецтво готує нас бачити: наприклад, що стосунки двох чоловіків важливіші за політику, яку ми хотіли б спостерігати, і що держава гниє зсередини.
