"Мілітаризація як інструмент інтеграції" - Алексей Копытько

Момент, який часто упускають. А не треба. Є твердження розхоже: «війна все спише». Воно спірне, але є медичний факт: під час війни допустимі та можливі рішення, які у мирний період зустріли б запеклий спротив.

Задамося питаннями.

1. Чи є у світі хоч одна країна, яка зацікавлена, щоб Україна отримала ефективні ракети середньої дальності? Особливо – балістичні.

Оскільки у нас немає офіційних військових союзників, то й таких країн немає. А ось супротивників – з головою. Усі держави, які мають ракетні технології, а також сусіди-девіанти, категорично не зацікавлені в тому, щоб Україна вдосконалювала свій арсенал. Особливо – за рахунок далекобійних засобів, нехай і неядерних. Бо війна колись закінчиться, а зброя залишиться.

Як це працює на практиці росія та США у чотири руки показували нам з 1991 по 2014 р., і навіть трохи пізніше.

Якби Україна у мирний час почала випилювати ракету з дальністю у тисячі кілометрів, усі посли G7 цілодобово кидали б каміння у вікна ВРУ, АП/ОП, Кабміну та інших відповідальних структур через “проблеми з демократією”. Усі «правозахисники без кордонів», «феміністки інтернешнл» та «екологи за ЛГБТ» билися б в істериці на вулицях та в ефірах нескінченно незалежних ЗМІ з високими стандартами. А бізнес-політичні банди «антикорупціонерів» вели б хороводи протесту. Бо які можуть бути ракети, якщо корупція?!

Нині все трохи інакше. Відкрито заборонити Україні робити ракети не можуть собі дозволити навіть уперті недоброзичливці. Але приховано шкодити вони точно будуть. І шкодять. Використовуючи всі доступні інструменти.

Не треба мати ілюзій. Поки ми не перебуваємо у статусі військових союзників із взаємними оборонними зобов’язаннями, навіть найлояльніші партнери зобов’язані (!) розглядати варіант, що українська зброя може бути проти них. Або продана їхнім ворогам.

Розсудливі люди в ряді європейських країн розуміють, що війну, якщо вона почалася, варто використовувати для вирішення прикладних завдань. І виступають за оборонну кооперацію з Україною аж до союзництва. Бо у нас (для нас) можна зробити те, що вони не можуть у лоб дозволити у себе (для себе).

Більше того.

2. І в європейських, і в американських, і в російських медіа відбувається осмислення факту: мілітаризація – це процес реальної інтеграції, який може врятувати ЄС від принизливого краху через розмноження на рівні країн-членів різних девіантів.

Єдиний борг (грошовий), єдині стандарти, єдиний орган закупівлі, єдиний центр координації – це елементи функціональної інтеграції та делегування суверенітету на наднаціональний рівень лише у профіль. І заперечень тут особливих немає. Бо не повинні чиновники із умовної Словаччини блокувати загальноєвропейські процеси у сфері оборони, посилаючись на свої процедури та стандарти.

У цьому контексті окремо дискутується перетікання влади до класу «сек’юрократів». Тобто, політиків/чиновників-візіонерів у сфері європейського оборонного будівництва, які спрямовують кредитні кошти, адмінресурс, формують рамки політик тощо через призму потреб оборони.

Україна є органічним партнером європейських сек’юрократів, але є нюанси. Бо прагнення контролювати оборонні технології та конкуренцію між корпораціями/країнами/політичними групами ніхто не відміняв. Цілком незалежні чи без критичних залежностей розробки України можуть проблематизувати.

Звідси два висновки:

• Треба превентивно бити палицями всіх, хто робить замах на незалежні оборонні розробки України. А потім розбиратися з мотивами, фактами тощо. Особливо – коли є іноземний слід або ознаки подвійної лояльності. Бо друзів у цій сфері немає. Занадто високі ставки. Як тільки закінчиться активна фаза бойових дій – закриється вікно можливостей. Знову все повиснуть на руках.

• Необхідно шукати розумну кооперацію з адекватними країнами, щоб не витрачати дорогоцінний час на боротьбу. Краще мати ракету на двох, ніж зовсім не мати.