Ну що, продовжимо про медицину? Раз тема викликала певний ажіотаж.
25 лютого 2022 року моя сестра і її син, мій племінник, отримали по два вогнепальні поранення. В Одесі.
В той день, на прохання начмеда однієї із військових частин Одеси, сестра поскуповувала все потрібне в аптеках і везла в частину. Було домовлено, що її зустрінуть, як вона підʼїде. Треба лише зателефонувати.
Автівка сестри заїхала на територію. І тут же була обстріляна. Потім екпертиза нарахує більше 20 вхідних отворів в машині від автомата Калашнікова (5,45 калібр).
Дві кулі пробили праву руку племінника, одна застрягла. Дві кулі пробили ліву ногу сестри, одна застрягла.
Так, це був так званий «дружній вогонь». Коли в ті перші дні повномасштабного вторгнення повбивали купу людей. Бо зброю, певною мірою, отримали не лише нормальні люди, а і інші.
Стріляли в сестру і її сина 5 осіб. Двоє встановлені, а інші - ні. Командири повідомли, що не знають, хто то був. І зброю не знайшли. Тут без коментарів.
Машина залишилась на місці стрілянини для проведення слідчих дій. На ранок машину наш товариш забрав, повністю пограбованою. З машини забрали: особисті речі, медикаменти та медичне обладнання, закуплені для військових, гроші, косметику, прикраси. Тобто, все, що сестра склала в багажник, бо ніхто не розумів тоді, що буде далі.
Начмед приїжджав в лікарню. Я тоді з ним розмовляла. Він вибачався. Каявся/клявся, що не розуміє, як так сталось. Але сказав, що нічого не знає, хто стріляв. І, звісно, ніхто не в курсі, що авто пограбовано.
Моїм рідним пощастило. Сестра змогла викликати швидку допомогу. Швидка дивом проїжджала поруч. І оперативно доставила їх в ургентну лікарню.
У сестри і племінника були перебиті артерії. Кров не змогли зупинити повністю в швидкій. І довго зупиняли в лікарні, щоб стабілізувати стан і почати операцію.
Хірург ургентної лікарні врятував життя обом в буквальному сенсі. Ми це пам’ятатимемо все життя з вдячністю.
Сестра і племінник лежали в новому відділені, з усіма умовами, на спецальних ліжках. Їх стан був паршивим. Особливо у 19-ти річного на той час племінника.
В перші дні повномасштабного вторгнення ніхто і нічого не розумів. Обстріли і вибухи. Моїх рідних не було можливості спускати в укриття. Сестра не могла піднятися самостійно. З племінником відбувалось ще щось, окрім пораненої руки. Він був дуже слабким.
І я забила на сполох. Вирішила вивозити їх закордон. Почала шукати лікарню, яка прийме на лікування.
Сказала про свої наміри в ургентній лікарні. Зі мною погодились, що треба везти. Бо ніхто не розумів, що буде завтра. Але запропонували почекати днів 7, поки стан поранених стабілізується.
На жаль, я погодилась на ці 7 днів. Протягом яких мав стабілізуватися їхній стан.
А на другий день після операції, в палату прийшли медсестри робити перев’язку. І мене насторожило, як проходять перевʼязки ран в ургентній лікарні.
Так, я залишилась під час маніпуляцій в палаті, щоб побачити рани. Це не сподобалось медпрацівникам. Чомусь. І я зрозуміла чого.
Столик на колесах, там пластикова миска з якимись ганчірками із марлі. Зняли повʼязку, щось там обробляли, викручуючи ганчірки. Дренажі перевіряли. Потім перевʼязали.
Це виглядало дивно. Але я подумала: може, так і треба? Бо я не знаю, як саме треба!
А потім підійшов оперуючий хірург, відвів мене в бік, і сказав відкритим текстом: не чекай 7 днів, якщо є змога, вивозь. У нас тут немає нічого. Взагалі нічого.
- А якщо привезуть багато поранених, що ви робитимете? - не втрималась я від очевидного питання.
Нагадаю, це був початок вторгнення. Вже були вбиті і поранені. Вже російська армія шаленими темпами просувалася по території України.
- Не знаю, - чесне відповів мені хірург.
Я вивезла рідних на 5-й день після операції. У військовий госпіталь в одне із міст Румунії.
Це стало можливим завдяки допомозі і зусиллям Natala Kotova та Antonina Minecan-Parghel.
Все життя я і моя родина будемо вдячні вам, дівчата!
Тоня ще стала нашою перекладачкою, провідницею, консультанткою і так далі.
Так от, сестру і племінника ми вивозили на комерційній швидкій до кордону з Молдовою, сплативши трохи більше 2 тисяч доларів (в еквіваленті) офіційно. Дякую тобі, дорога Олеся Мельниченко, за сприяння і допомогу.
Як ми їхали, окрема тема. Якщо ви думаєте, що колони авто, що рухалися з України, пропускали охоче швидку допомогу, то ні. Не охоче. Спеціально вʼїхали в моє авто, яке мало маркування, а я їхала слідом. Але то таке, вже все забулось.
І от коли ми перетнули кордон з Молдовою, а потім і з Румунією, сталась магія. Сестру і племінника розділили по двом різним швидким, і ми, у супроводі третьої автівки, поїхали в шпиталь.
Наші виписки із одеської лікарні нікому не було потрібні. Їх взяли, звісно. Але тут же, о 5-й вечора, всі аналізи і дослідження почали робити самі. Кілька годин.
І повідомли, що у племінника ковід. Це не встановили в Одесі. Племінник був реально у поганому стані. Його помістили у палату по типу барокамери, заповненою киснем. Це була розгадка, чому він навіть не міг ходити. Після великої крововтрати, мав досить тяжкий ковід.
Нам знову пощастило. Прекрасний лікар-хірург, медичний персонал, умови і рівень лікування - фантастичні.
Але, але… І сестра, і племінник перенесли до 10 операцій кожна/кожний, під загальною седацією.
Обидві операції в Одесі були проведені якісно. А от все, що після операції…
Памʼятаєте медсестр з мискою? Наслідки отих перевʼязок розхльобували румунські медики. Ну і сестра з племінником. Гній, інфіковані рани, некроз тканин.
Румунський хірург намагався рятувати тканини ноги і руки. Але довелося різати, рятуючи від подальшого інфікування.
Якби я вам показала руку племінника з величезною діркою посередині, ви б здригнулись. Рівно як відсутність частини тканин ноги у сестри.
ВСІ перевʼязки відбувались в стерильній операційній і хірургом. Ніяких дренажів, ніяких ганчірочок.
В Україні вміють рятувати людей. Це правда. Але рівень реабілітації після рятування, це обійняти і плакати.
В 2015 році я бачила в Ризі, як українські латвійці організували реабілітацію наших військових після поранень. Там бійці практично повністю відновлювали рухомість кінцівок. А в Україні вони були практично приречені. Дякую, дорога Jana Streleca, за безмежну допомогу тоді і завжди.
Я дуже сподіваюсь, що зараз ситуація змінилась. Принаймі, я знаю кілька реабілітаційних центрів, де використовують і технології, і знання так, як треба. Щоб витягувати поранених максимально, турбуючись про подальшу якість життя.
Але все таки проблемою залишається проблема внутрішньолікарняних інфекцій. Але вас ніколи і нікуди не пропустять без бахіл! Бахіли - це прямо альфа і омега наших медичних закладів. Поруч з пластиковими мисками і ганчірочками.
Операції і лікування зайняли кілька місяців. Потім племіннику запропонували два курси реабілітації.
Всі медичні втручання взяла на себе румунська сторона.
Я не знаю, чим керувався шпиталь. Але увага, якість і турбота, з які супроводжували моїх рідних, були фантастичні.
Думаю, не варто розповідати, яке ставлення у мене до Румунії і наскільки я вдячна цій країні.
До речі, більше жодних операцій (нам прогнозували пластичні для закриття отворів у руках/ногах) сестрі і племіннику не знадобилось.
Звісно, наслідки відчуваються і будуть відчуватися все життя. Але вони мінімальні у порівнянні з тим, як все могло бути.
Життя сестрі і племіннику врятував український хірург. Інвалідами вони не стали завдяки румунському хіріргу Lucian Marina (він не тегається у мене, на жаль) у румунському госпіталю.
На фото: вилучені гільзи з місця стрілянини.
