Повернулася з війни, коли їй було двадцять. До самої своєї смерті вона кожного дня згадувала війну. Уявіть: шістдесят шість років день у день людина пам‘ятала війну в найменших її подробицях.
Після смерті бабусі ми ще довго знаходили запаси сухарів у кожному її глечику, у кожній торбинці. Тоді мені здавалося, що то «старчеське», і тільки тепер я зрозуміла, що то був страх знову пережити пережите.
Сьогодні я порізала хлібину, насушу сухарів. Різала, плакала, згадувала бабусю…
Мої діти прокинулися під шість гучних вибухів навколо нашого міста.
Два дні в бабусиному погребі.
Два дні, не знімаючи взуття та одягу.
Ми всі оніміли.
Ми оніміли та водночас прозріли. Раніше не могли уявить, що сопіння собаки може бути схожим на звук ракети, а шелест води в трубах нагадує звук двигуна.
Як багато всього, виявляється, ми не знали в цьому житті…
.
Я напишу листа.
Про те, що я раніше не писала.
Про останню свічку в підвалі, що дотліла.
Про пів пляшки води в кутку, що зберегли на післязавтра.
Про дядька Івана із восьмої, що читає Біблію під самою стелею, коло забитого фанерою вікна.
Про бабу Олю із двадцять шостої, що нарізає квашений огірок у напівтемряві, кладе його на шмоточок хліба, розміром із копійку. І плаче… плаче… ридьма завива…
– Їж, янголятко, сама закривала, з перчиком.
– Баб Оль, не плачте, сльози бережіть до перемоги.
Я напишу листа трикутником жовтої цеглинки, що відколовся від стіни.
Про руде кошеня на Катрусиних грудцях, яке вже ніколи не замуркоче… стихло…
Я напишу такі слова, від яких ножем у горлі, їх промовити не вистачає мужності. Слова болю, який буде жити в стінах підземки століттями.
Я обов’язково напишу листа.
Про все і щоб нічого не забути. Бо дні зливаються в єдину суцільну темряву в секундній вічності… ні ранку, ні дня тижня, ні годин…
Все зупинилося.
Тільки чути, як потріскує свічка в пустій склянці, а за вікном тужать горобці, відчуваючи смерть.
Я напишу листа.
Я розкажу, як здригалася земля від плачу матерів.
Як батьки втрачали свідомість від розлуки з синами.
Як звуки літаків в‘їдалися у вуха дітей.
Як таблетку Валідолу ділили на десятьох, бо біль був такої сили, що розривалися серця…
Я напишу листа.
Про бабу Олю чи тітку Галю. Про діда Івана з Біблією чи дядька Миколу з інструкцією до пральної машини.
Катрусь, Настунь, Данил. Про котів, папуг, хом’ячків, що вмирали на їхніх грудцях.
Я напишу про все. Адресую того листа сама собі… і щоб нічого не забути…
Але, навряд чи напишу…
Останній аркуш зошита дотліває у буржуйці.
Нашкрябаю цеглинкою на стіні:
«Боже, збережи». І ляжу спати…
Руки стануть палицями…
А мозок – просто, органом…
.
Чому я не пишу про політику?
Уявіть собі бабцю. Звичайну жіночку похилого віку.
Приходить ця бабця у поліклініку до гінеколога. Тільки зайшла в оглядовий кабінет, тільки познімала спіднє, як тут завила сирена, і завгоспша в рупора заволала: «караул, бигом, усим болним або щитающим себе болними, покинуть німєдля приміщення, до відбиття тревоги!»
По коридорах прозвучало масово: «як ви заї.али». Але послушно почовгали в безпечне місце - під поліклініку, поставали на східцять, курять, чекають відбою. Хто з чим: хто з гіпсом, хто на протезі, комусь просто підписать, когось на колясці зперли з четвертого поверху, «бо ліфт під час тревоги небезпечний» - попередила ліфтьорша.
Але у тої самої бабці без спіднього виникла найбільша проблема. Бо бабця не встигла знять труси в оглядовому та з переляку обпісьнулася. І почовгикала бабця по ступеньках без трусів, колготок, рейтузів, зате в тапках і в бахілах. Вийшла бабця на ганок. У руках - мокре спіднє. І думає бабця: «де його, матьйого, просушить?» І розклала його на лавці, коло калітки. Тільки розклала бабця спіднє…
«Отбой!» - знову заволала завгоспша.
Ліфти вмить зробилися безпечними, але «сідать не можна, - попередила ліфтьорша, - бо всьо равно всі не помістяться».
Знову масове: «як ви заї.али».
Хто пішки на протезі, хто рачки поповз знову на четвертий, хто тільки підписать, понесли колясочника.
І бабця зібрала спіднє та поперла знову до оглядового. Але вже була сьомою, бо черга обновилася. Висохло якраз спіднє, бабця вділася. Дійшла врешті бабина обновльонна черга розчепірюватися. Зайшла. Але акушерочка ще з порога ніжно повідомила бабці: «якого чорта ти приперлася без наборчика оглядового?»
І знову бабця пісьнула в спіднє і почовгикала в мокрому до сусіднього корпусу, щоб придбати в аптеці оглядовий наборчик.
Поки ходила, знову черга обновилася, і зробилася бабця сьомою. Підсохло спіднє прямо на бабці, бабця зраділа, що вже заходить, але та сама ніжна акушерочка об‘явила: «всьо, зйобуйте одцюда, на сьогодні прийом окончений, дуйте до сімейнічки по нові талончики». І знову масове: «бля, як ви заї.али».
Історія без хепі енду.
Чому я не пишу про політику? Потому шо пішла вона нах.й…
Фото:
«Свічка в погребі моєї бабусі. 24.02.2022. Перший день війни»
Нехай горять свічки. За тих, хто віддав свої життя за наші життя.
Вічна Пам‘ять Вам, Герої!
