Історія з Фоміною на Кіпрі - контрольний постріл у залишки віри, що українська зовнішня політика ще належить українській державі, а не вузькому колу політичних адміністраторів, адвокатів, клієнтів, родин, лояльних виконавців і людей із правильним доступом до Банкової. Бо Кіпр у час війни — це фінансовий вузол, санкційна зона, корпоративний шлюз, місце, де перетинаються активи, компанії, російські гроші, українські інтереси, біженці, консульські рішення, паспорти, документи, бізнес, банки і питання безпеки. Якщо туди заходить людина не як результат бездоганної професійної дипломатичної школи, а як фігура з політично чутливим родинним шлейфом — це вже не просто кадровий ризик. Це питання національної безпеки.
Ігор Фомін публічно фігурує як адвокат Андрія Єрмака; Українська правда описувала його як впливового адвоката з давніми зв’язками у судовій та правоохоронній системі, колишнього члена ВРП і захисника топпосадовців. Українські Новини повідомили, що саме доньку адвоката Єрмака було призначено консулом на Кіпрі, посилаючись на виступ колишнього посла Сергія Ніжинського на ТСК Верховної Ради. І це треба називати не “збігом”, а ознакою кланового кадрового патронату в одній із найчутливіших ділянок зовнішньої політики.
Дипломатична служба під час екзистенційної війни має бути стерильною від будь-якого запаху приватної лояльності до політичного центру. Особливо коли цей політичний центр асоціюється з Єрмаком — людиною, щодо якої вже роками звучить головне політичне питання: де закінчується президентська вертикаль і де починається приватизоване управління державою? МЗС не може бути філією Офісу президента. МЗС не може бути системою розміщення “своїх” у правильних країнах. Бо зовнішня політика є наша зброя виживання нації.
Якщо людина з орбіти адвоката Єрмака заходить у консульську роботу Кіпру, якщо посол заявляє, що ставив зовнішнім кандидатам нуль балів і вважав таке призначення ризиковим, якщо перед цим сам посол подає у відставку через, за його словами, вимоги виконувати рішення, які можуть суперечити закону й шкодити державі, вже не кадрова історія, а сигнал системної деградації.
Дивімося ширше: спершу, за повідомленням Politico, Кулебу прибрали, бо він “дратував” Єрмака, який хотів більше контролю над МЗС, потім у МЗС приходить Сибіга — колишній заступник керівника ОП, тобто людина з тієї самої вертикалі, потім МЗС дедалі більше виглядає не як самостійний державний мозок, а як дипломатичний підрозділ Банкової. І тепер у цій логіці ми бачимо консульські призначення з політично чутливим шлейфом. Нагадаю, що Сибіга з 2021 по 2024 рік був заступником керівника Офісу президента, тобто працював у вертикалі ОП, яку очолює Андрій Єрмак; перед переходом у МЗС він відповідав за зовнішньополітичний напрям в Офісі президента. Потім у квітні 2024 року його перевели першим заступником міністра закордонних справ, а вже у вересні 2024 року він став міністром.
Українська зовнішня політика перестає бути політикою українців і стає політикою в інтересах не народу, а приватних, кастових, етнічних і тд. Звідси й провали. Звідси постійне псування відносин із сусідами. Звідси вічне гасіння пожеж замість стратегії. Звідси сварки з Польщею, торги з Угорщиною, холод зі Словаччиною, недовіра партнерів, втому союзників і постійні пояснення, чому “не ми винні”. Але доросла держава не може нескінченно пояснювати свої дипломатичні провали тим, що світ складний. Світ завжди складний. Дипломатія існує саме для того, щоб працювати зі складним світом, а не для того, щоб розсаджувати правильних людей у правильних країнах.
Підрив національних інтересів тут відбувається на трьох рівнях.
Перший — кадровий. Коли дипломатія стає не професійною службою, а політичним розсадником лояльних, країна втрачає якість зовнішнього представництва. Дипломат має представляти державу, а не мережу.
Другий — безпековий. Коли консульські й дипломатичні точки в чутливих юрисдикціях отримують люди з політичним шлейфом, виникає ризик конфлікту інтересів, впливу, витоку, неформальних прохань, обслуговування “своїх”, м’якого саботажу санкційної логіки або просто перетворення державної посади на приватний канал.
Третій — репутаційний. Україна просить світ про зброю, гроші, санкції, довіру, членство в ЄС і НАТО, але всередині демонструє партнерам стару пострадянську модель: посади для своїх, вертикаль для лояльних, дипломатія для групи доступу. І тоді не треба дивуватися, що партнери втомлюються, сусіди торгуються, союзники перевіряють, а друзі дедалі частіше говорять мовою умов, аудитів і недовіри.
Зовнішня політика це якість держави, винесена назовні. Якщо всередині держави ручне управління, зовні буде ручна дипломатія. Якщо всередині клановість, зовні буде недовіра. Якщо всередині Єрмак, зовні буде МЗС імені Єрмака.
Українці гинуть. Українці платять. Українці донатять. Українці стоять у чергах. Українців ловлять ТЦК. Українців за кордоном використовують як електоральний, консульський і мобілізаційний ресурс. А в цей час дипломатичні посади починають виглядати як частина внутрішнього кланового обміну.
МЗС остаточно перетворюється на продовження Банкової, через що Україна втрачає не просто дипломатів. Вона втрачає власний голос у світі. А країна без власного голосу дуже швидко перетворюється з суб’єкта війни на об’єкт переговорів інших. Згадайте кількість проблем із нашими сусідами за останні півроку, хоча би.
