Нещодавно пролунали заяви від прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана про те, що Україна нібито готує атаки проти угорської енергетичної інфраструктури, проте ці заяви аж зовсім не виглядають як просто попередження, тому і сприймати їх як попередження від спецслужб чи результат розвідданих не варто. Це радше нагадує політичний сигнал, причому багатошаровий і адресований одразу внутрішній аудиторії, Брюсселю та Києву, і що немало важливо, для Москви.
Основна думка не стільки про безпеку труб чи електростанцій, скільки про контроль над порядком денним, адже в умовах війни будь-які слова про енергетичні загрози звучать дуже навіть серйозно. Але, що дуже показово, так це відсутність доказів і те, що риторика збігається з політичним календарем, і саме тому це дає змогу розглядати заяву не просто як розвіддані, а як інструмент впливу.
Почнімо з того, що 12 квітня мають відбутись парламентські вибори в Угорщині. Парламентська кампанія в Угорщині перетворилась прямо на референдум про владу самого Орбана. Опозиційна партія «Тиса» на чолі з Петером Мадяром у низці опитувань випереджає правлячу силу на близько 10 пунктів. Тому очевидно, що для лідера, який перебуває при владі понад десятиліття, це не просто електоральна турбулентність, це вже ризик втрати контролю над системою, яку він вибудовував роками. І у такій ситуації класичний інструмент працює тільки в випадку мобілізації через загрозу, а якщо простіше, то безпекова риторика працює як класичний механізм «згуртування навколо прапора».
Власне, коли уряд починає говорити про «плани дестабілізації», це одразу переводить дискусію з економіки на безпеку, формує модель «фортеці, яка знаходиться в облозі» і автоматично підміняє програмну конкуренцію на питання лояльності. Виборча кампанія перестає бути змаганням програм і перетворюється на референдум про «захист держави», і коли суспільству пропонують образ зовнішньої загрози, емоція витісняє раціональну дискусію про економіку, корупцію чи інституційну деградацію. Так само і розгортання військових підрозділів біля енергетичних об’єктів та заборона польотів дронів у прикордонних регіонах мають не лише практичний, а й символічний ефект, вони створюють атмосферу фортеці в облозі, і саме в такій атмосфері критика влади автоматично починає виглядати як «гра на руку ворогу».
Ключовий фактор полягає в тому, що в Угорщині є структурна залежність від російської найти через нафтопровід «Дружба», адже Угорщина досі отримує російську нафту через цю систему, це і створює структурну залежність. Дешевші поставки дають короткострокову економічну вигоду, але стратегічно формують асиметрію, де Москва зберігає інструмент впливу. І от бачимо ситуацію, коли міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто заявляє, що перебої в енергопостачанні це лише «політичне рішення України», тут дуже важливо усвідомлювати той факт, що з такою риторикою відповідальність Росії, а зокрема і за атаки на інфраструктуру, просто відходить на другий план, натомість відповідальність перекладається на Київ. Так автоматично виходить, що Будапешт це жертва «українських дій», а не російської агресії. У підсумку енергетика стає аргументом для блокування санкцій ЄС та фінансової допомоги Україні. Тобто енергетика перетворюється з економічної категорії на політичну валюту, а залежність стає аргументом у переговорах і щитом проти тиску Брюсселя.
Орбан роками балансує між формальним членством у ЄС і фактичною політикою постійного гальмування спільних рішень, але міністр закордонних справ Петер Сіярто пішов далі і заявив, що Європейський Союз перетворюється на «військовий альянс» і готується до війни з росією. Така інтерпретація абсолютно ігнорує причинно-наслідковий зв’язок, адже саме повномасштабне вторгнення Росії змусило ЄС переглянути підходи до оборони. Всі ж усвідомлюють той факт, що ЄС це передусім політико-економічне обʼєднання, проте безпека є основоположним фундаментом економічної стабільності, і тому посилення оборонних спроможностей це не прагнення війни, а спроба стримування загрози. Так як поняття підмінюють і зміцнення оборони це «агресивні наміри Брюсселя», Будапешт фактично повторює наративи, вигідні Кремлю, мовляв, підтримка України провокує нестабільність, а не стримує її.
Жодних публічних розвідданих представлено не було, і це показово. У політичній комунікації інколи важливіша не доведеність, а сама присутність твердження в інформаційному просторі, тому заява про те, що «ми попереджали», може спрацювати навіть без подальших підтверджень. Невизначеність тут навіть вигідна, адже амбівалентність створює простір для маневру, коли будь-який технічний збій можна швидко вписати в уже підготовлений наратив. Втім, реальна інсценізація масштабної атаки на енергетичну інфраструктуру виглядала б надто ризикованою, адже сучасні механізми моніторингу, обмін розвідданими в межах ЄС і НАТО та швидка експертна верифікація різко підвищують імовірність викриття. В випадку розкриття репутаційні втрати для країни-члена, себто Угорщини, були б колосальними, тому набагато ймовірніший сценарій це експлуатація дрібних або неоднозначних інцидентів для політичного ефекту, а не створення великої кризи.
Незалежно від мотивів, такі заяви об’єктивно підсилюють російський наратив, в якому Україна це джерело нестабільності, а отже відповідальність Росії розмивається, а підтримка Києва виставляється як ризик для Європи. Це і підриває єдність ЄС ефективніше за прямий тиск.
Ще один цікавий момент полягає в тому, що угорський кейс, в якому енергетична залежність поєднується з політичним ризиком, не єдиний. У різних формах рросія використовувала енергетичні зв’язки та політичні мережі впливу в інших країнах ЄС. У Німеччині прикладом «енергетичного захоплення еліт» став Герхард Шредер, який після свого головування в Соціал-демократичній партії Німеччини отримав посади в російських енергетичних структурах. В Австрії скандал довкола Гайнц-Крістіана Штрахера продемонстрував, як пропозиції фінансування і медіаконтролю можуть поєднуватися з російським чинником. У Болгарії ж довгий час політика перепліталася з впливом енергетичних активів, які пов’язані із російськими компаніями. Тривалий вплив компанії «Лукойл» на нафтопереробний сектор і став предметом внутрішніх політичних конфліктів і дебатів щодо контролю над стратегічними активами. У кожному випадку механізм різний починаючи від елітного «захоплення», і до інституційної залежності, але спільний знаменник один, коли енергетичний сектор створює точки вразливості, які можуть перетворюватися на політичні інструменти.
Заяви Орбана це абсолютно не про розвідку, це про управління ризиками влади, і тому вони виконують одразу кілька функцій:
1. Мобілізація електорату через страх.
2. Виправдання блокування рішень ЄС.
3. Захист моделі енергетичної залежності.
4. Створення переговорної позиції в торзі з Брюсселем.
Найбільша загроза тут не в гіпотетичній диверсії, а в нормалізації логіки в парадигмі якої будь-яку кризу можна перетворити на аргумент проти європейської солідарності.
Енергетична інфраструктура сьогодні це не лише труби й підстанції, це інструмент впливу, поле інформаційних операцій і спосіб перерозподілу політичної відповідальності. Коли без доказів лунають звинувачення, це сигнал не про небезпеку, а про намір. І головне питання вже не в тому, чи буде атака на інфраструктуру. Питання в тому, чи витримає європейська єдність атаки на довіру. Саме довіра, а не труби чи трансформатори, є критичною інфраструктурою європейської єдності.
Секція “Дельта” групи “Інформаційний Спротив“
