Чиє весілля-того й музики! (українське прислів’я)
Я народилася у місті Свердловськ, Луганщина у 1971 році. Ніколи не приховувала вік, бо вік це наша мудрість. Шкода, що ми приходимо у цей світ голі-босі й це не про фізичний стан, це про знання. Шкода, що ми генетично не здатні нести усі знання нашого роду. А так би народився, відкрив очі, а ти вже розумієш, що ти українець, дитина божа, твій рід кував залізо, будував, орав, місив глину на глечики, розмовляв зі Всесвітом та мав парову машину тоді, коли московські болота природа ще навіть не закладала.
Місто де я жила, можна назвати останнім чи крайнім містом в Україні, а можна назвати й першим, бо ми перші зустрічали сонечко, яке сходило над степами. Це з якого боку дивитися. Якими очима.
Я не просто так написала про цю алегорію, бо усе наше життя на Луганщині – це підтвердять мої земляки- нам намагалися показати де саме наше місце у цьому житті, а ми кожен раз ламали ці «кордони» та стереотипи, доказуючи, що Луганщина- Україна.
Насправді життя на Сході, це коли ти зростав в русифікованому краю, навчався в русифікованій школі, але усюди знаходив Україну й виріс українцем. Ні, я не одна така, що ви. Луганці, дончаки, східняки, усі ті хто отримував перший свій паспорт ще за часів срср й мав вибір ідентифікації за національною ознакою у графі «національність» вперто писали- українка чи українець. Ми є, були й будемо!
Й мої діти незадоволені й жалкують, що в них забрали це право національної ідентифікації. Толерантність до інших національностей, рівність національних прав, дотримання європейських вимог, уникнення політичних маніпуляцій…я вже не пам’ятаю чим тоді закрили ту «дірку», але все життя в мене було відчуття, що мене обікрали й хтось скажено боявся, що кілька десятків мільйонів людей, будуть мати юридично підтверджену ідентифікацію нації у головному документі, паспорті – “українець”, це б звело нанівець тисячі радянських наративів.
Оце, як чують нашу українську на той же Черкащині, так питання: ви з Західної? Відповідаємо: ні, ми з Луганщини. Так, як багато людей не знає де це, то уточнюємо: ми з Донбасу. Здивування зростає: а як так ви українською говорите, у вас же там усе російське. На моє здивування відповідають просто: нам так казали!
Стереотип «східняк не українець» чи російські наративи «Украины никогда не было», чи «украинцев придумал ленин» просто б зникли, як роса на сонці, бо людина, яка народилася в «стране которой никогда не было», у графі «національність» впевнено б ставила- українець чи українка, або ром, або киримли, або єврей, або русский, й коли хтось бі казав «Донбас населен русскими», ми б доставали свої паспорти.
От, наприклад, у Слов’янську, Донеччина, на 1930 рік мешкало 32593 особи, з яких 23163 це українці, 5348 росіяни та 1707 інші національності. Українці на Сході були домінуючим етносом. Точної цифри на 1930 рік по Луганщині в мене немає (на 1926 рік це було 70-80 тисяч осіб з яких українці складали 60-70%). Тобто до 1937 року українці становили більшість від усього населення Луганщини. Зменшення українців по Луганщині, як й по Сходу в цілому, відбулося через Голодомор, інтенсивну індустріалізацію, урбанізацію та міграційну політику срср.
От вам й «никогда не было». Таку б статистику та на 2014 рік…
Думаєте не було б української більшості? Теж стереотип. Коли почали на Сході відкривати українські класи у школах та дитсадках, їх з кожним роком ставало все більше. Все більше людей вибирали для дітей навчання українською, щоб були можливості, перспективи. Як би було право національної ідентифікації, я впевнена, що люди обрали б золото та блакить.
Як шкода, що ми змушені своє життя правити під чиїсь правила.
А ще життя східняків, це не тільки постійний виклик стереотипам, а й яскравий приклад живої сили українського Роду. Нам й російськомовну середу, й російськомовне навчання, й комсомол, піонерію, лінію партії та усе таке правильне, тверде, визначене, як гіпсовий бинт, що сковує тебе й ти маєш бути тільки у такому положенні, немов ти гутаперчеве маля, якому треба зростити усі зламані кістки, а ти йдеш до бібліотеки, обираєш книжки українською, просиш бабу розказати тобі про рід, колеш пальці вишиваючи свої перші хрестики, вариш борщ, й жадібно, як зсохлі степи влітку ловиш кожну краплину «дощу»: українські пісні, смак свіжоспеченого хлібу на хмелю, бабиного ворожіння над свічкою, тяжкості вінку з квітів, жару купальського вогнища…й впевнено пишеш у анкеті «українка»! А потім розумієш, що той гіпс сковував кимось зламане тіло й виставлене в «правильну» форму, й ламаєш той «гіпс», щоб привести себе до ладу.
Україна на Донбасі була непомітна, але присутня усе моє життя. Наперекір усьому, Україна на Сході жила, живе та буде жити. Я це відчуваю.
Знищували дисидентів 60-тидесятників, вводили свої правила, ставили своїх людей в «Просвіту» та «Рух», щоб знищити там український дух, називали козаків російськими, називали свята та традиції російськими, а вона тихо лягала між усім цим барвінковим вінком, й посміхалася- нам своє робити.
Багато зробило зросійщення у школах та завезення на Донбас людей з усіх куточків російської федерації- не заперечую це. Звісно це робило свою чорну справу. Звісно це змінювало національний склад, думки, виборчі інтереси, навіть побутові та релігійні теми, усюди тихо витіснявся українських дух. Але, подивіться, скільки часу на те пішло у росіян.
Між іншим в бібліотеках на Луганщині в моє дитинство було безліч книжок українською мовою. У книжковому магазині новинки чи щось модне не можливо було без блату купити на російській, а ось видання українською- вільно. Бо критична більшість мешканців були звезені на Схід з різних радянських республік, то ганялися за російськими книжками. Були й такі, що стидалися свого коріння, сільського чи українського, то на показ купляли усе російськомовне.
Можна було виписати «Мурзилку», а можна були виписати «Малятко». Можна було написати заяву у школу й не вчити українську, а можна було вчити, ходити на гурток вишивки й приймати участь в українських літературних олімпіадах. Можна було цуратися свого, а можна було вишукувати своє.
Тому справжні східняки тихо знаходили собі Україну й тихо з цим жили.
Побутова (ужиткова) Україна на Сході була настільки буденною, що її не помічала навіть прорадянська влада. Це дало змогу зберегти багато традицій, рецептів, побуту. Як східняки це робили, досі не розумію. Але партійні чиновники їздили до бабів у села виливати на віск, вправляти пупа чи лікувати «рожу», вішали колодки один на одного, ловили коляду та засівали кабінети навіть у виконкомі. А я ходила у школу у вишиванці та вишитих білих підворотничках. Вишивка була сучасна, бабуся вишивала гладдю барвінок, лілії, метеликів, робила білу мережку, але воно було, й при чому, на багатьох дітях.
Навіть в суворі, формальні й просяклі лінією партії (ЗАГСи) РАЦСи в срср-івські часи українці Сходу дивним чином протягли традицію ставати на рушник, посипати молодих хмелем та грошима, подавати «хліб-сіль», пекти «дивні» та «ріжки». Те, що забороняли- осучаснювали. Це я про традицію їздити весільними «потягом» з прикрашеними машинами чи маланкувати (просто рядилися без прив’язки до біблійних героїв), засівати на Василя чи палити Зиму на Масляну неділю. Не змогла лінія партії боротися з українською обрядовою національною автентикою, тому здебільшого робили вигляд, що так має бути, або махали рукою, та це ж «народные традиции», для особливо роздратованих підкреслювали –«русские народные традиции».
От, щодо традиції подавати коровай «хліб-сіль», її у часи срср комуністи взяли на «карандаш» й осучаснили, зробивши політичною. Як що згадаєте, хлібом-сіллю в срср почали зустрічали іноземні делегації. Навіть, якщо на дівчатах були кокошники, а не віночки, то ми розуміємо «хліб-сіль» це українська традиція, яку не змогли вбити, то вкрали та зробили політичним шоу.
Українські обрядові пісні, традиції, ремесла, рецепти, приказки, казки були присутні в моєму житті навіть в часи срср, я не знаю чи то мені пощастило, чи це особливість саме Сходу України, але сьогодні розповідь про обрядові весільні традиції, й це мої особисті спогади про весілля моїх сусідів Дорофеєва Бориса та Валентини, яке гуляли у селі Карпово-Крепінське на початку 80-х.
Родина Дорофеєвих, тітка Шура та дядько Андрій жили навпроти нас по вулиці Нахімова. В нас будинок номер 3, в них 22. Я пам’ятаю їх, як добрих та гостинних людей, які запрошували нас на голубці з виноградного листя, мамалигу та домашнє вино, бо їх коріння було з Молдови. Одружувався їх син Борис, а ось його наречена Валентина, вона була з села, то гуляли спочатку по городському, потім по-сільському.
Нас у вулиці забрав маленьких ПАЗік, який надала на весілля шахта. Це робилося від профспілки, безкоштовно. Я радісно подавала мамі та бабусі квіти, які ми робили для весілля сусідів цілий місяць, надувала повітряні кульки та в’язала стрічки, щоб прикрасили автобус. Кожному гостю на одежу вішали весільну квітку. Близьким родичам букетик, гостям одну квітку. Квітки ми з бабусею робили з паперу, тканини та парафіну, я якось розповім й про цю традицію.
ПАЗік з баяністом та гостями приїхав у місто Свердловськ до ЗАГсу (РАЦСу), де вже стояли автобуси, що привезли людей з села. Усі співали, танцювали, аж поки не підійшла черга наших молодих. У РАЦСі я мало що пам’ятаю, бо усі плакали, потім вітали молодих. Так, пам’ятаю, як молоді ставали на рушник, як їм рушником зв’язували руки й виводили з залу, а на ступенях РАЦсу, молодих обсипали хмелем, цукерками та монетами, то ми бігали й збирали той «скарб». Оце обсипання, то найяскравіший момент з городського весілля.
Потім усі автобуси повезли нас у село Карпово-Крепінське. З автобусу молоді виходили на доріжки, не червоні, а отакі смугасті ряднини. Бабуся теж такі в’язала гачком з різних шматочків тканини, але круглі, а там були прямокутні, великі. Їх називали рядно чи ряднини. Де закінчувалися доріжки, то були вкладені паласи й килими, то люди казали, що багате весілля. Це була зима, то було дуже яскраво, червоні килими на білому снігові.
Навколо хати де гуляли весілля на дерев’яному заборі було натикано гілок, які були прикрашені стрічками, восковими квітами та цукерками. Були й соснові гілки, а були просто зрізані, чи то фруктові, чи якісь інші, я не знаю.
Молодих знову обсипали хмелем, цукерками та грошима. То в нас дітей було ще одне щастя, верещати та збирати скарби.
Потім пообіч доріжки стали дівчата з одного боку, хлопці з іншого, в руках вони тримали гілки, як на заборі, прикрашені печивом, квітами та стрічками, й молоді йшли нахилившись, крізь «тунель» з гілок, бо усі гілки були нахилені аж до батьків, які їх зустрічали короваєм та іконами на рушниках. Ох, який він був величезний та красивий цей коровай. З квітами з тіста, колосками, пташками. Молоді знову стали на рушник, поцілували коровай, й відщепнули від нього кусень, щоб мокнути у сіль.
На порозі будинку молодим поклали тарілки й вони мали розбити ступивши на них. Весь час люди під кілька баянів співали різні пісні. Я не пам’ятаю які слова чи які пісні були, але гості то плакали, то сміялися. Я дивувалася, що таке свято, а люди постійно плачуть. Співали про молоду, про батьків, про бога.
У хаті були накриті великі столи, по усім кімнатам. То для дітей був накритий стіл у дальній кімнаті, тому я майже нічого не бачила, тільки чула баян та пісні.
На столі стояли різні страви, але найкрасивіше у світі, це були вази з гілочок та колосків з тіста. Гілочки – то «ріжки», а колоски-то «дивні». Вони теж були оповиті стрічками та квітами з воску.
Я не знала що то таке, й була розгублена, коли діти почали брати з ваз ці прикраси й їсти їх. То довелося йти до бабусі, щоб вона пояснила.
«Дивні» це було найсмачніше, що я запам’ятала, ну, окрім «шишок» та шмату короваю. Мені було соромно, але я брала їх й брала, їла й їла. Діти вже й не брали їх, більше перейшли на цукерки чи яблука, гралися «ріжками» а я не могла наїстися тими дивними дивами. Ось молодь та більше бігала з ріжками (треба було догнати та стукнути ріжками по хлопцю, щоб він побіг за тобою), бо коли стукнув когось, то треба було цілуватися.
На столах ще стояли лебеді, теж випечені з пухкого, солодкого тіста. Дуже гарно та смачно!
Бабуся пояснила, що дивні, ріжки, шишки, лебеді-то виключно весільна випічка, а не смаколик, й це викликало в мене розчарування й образу, бо таке смачне я не могла їсти коли схочу, а чекати поки хтось ожениться й нас покличуть. Це було несправедливо, як на мене.
Яке ж було щастя, коли дивні, ріжки, шишки та кусні короваю нам дали з собою, разом з цукерками та яблуками. А ще купа гостей надавала мені свої скарби, бо в мене була сумка, яку бабуся взяла, бо там були тепла хустка та кофта на випадок, якщо я змерзну чи змокну бігаючи по снігу. То додому я їхала щаслива з цілим оберемком дивнів.
Запам’яталося й місце для молодих. Позаду стояв красивенний великий дідух, я знала що це, бо мене такому вчила бабуся. Над молодими було красиво вкладено «коромисло» у прямому та переносному значенні, бо коромисло було обвите хмелем, восковими квітами, гілочками дерев, прикрашене стрічками. Перед молодими стояв весільний коровай та два великі лебеді з тіста та «бугай».
«Бугай» – це зв’язані пляшки вина, горілки, прикрашені кукурудзяними качанами, великою цибулею, хмелем, стрічками, його охороняли дружки, а гості намагалися його вкрасти.
Я тоді була мала й не дуже запам’ятала в що грала молодь. Бо музики постійно запрошували молодь грати чи танцювати. Тільки пам’ятаю «струмочок» та оту біганину з ріжками.
Ввечері автобус відвіз нас до міста, а вранці ми знову поїхали у село. Бо весілля грали два дні. Оце другий день за стіл сіли аж ввечері, бо як приїхали, то вже стояли сані на яких повезли ряжених, молодих та сватів (батьків молодих) продавати по селу. Грали у сніжки. Каталися з гірки. Що цікаво, приймало участь у цьому усе село. Й гірка, й сані були прикрашені. Постійно музики, їх було кілька, запрошували до саней, де були смаколики та випивка, наливали чай, давали ковбасу домашню, сало, різні пиріжки, а ще запрошували молодь грати в ігри та танцювати. Було дуже весело, але я чатувала на дивні. То коли повернулися до столів, я вже знала, що робити, швидко позбирала дивні з усіх ваз.
Мене не лаяли, навпаки, усі пригощали й віддавали свої, бо дитина городська, де вона тих дивній поїсть, то хай буде щаслива.
Ще пам’ятаю обмін, оце якраз на другий день. Це коли рідня нареченої та нареченого мінялися весільними квітами з одежі. Мені було дуже цікаво, бо у селі по іншому робили квітки, тому я хотіла їх роздивитися.
А от після цього весілля ми були на весіллі городському (я знаю, що міське, але в нас казали усе життя –городське), й пара була вона з етнічних росіян, він з українців народжених у Свердловську, то не було нічого, окрім обсипання цукерками, хмелем та грошима, баяніста й «бугая». А я хотіла смачні казкові дивні. Шишки, правда, давали.
Весільна обрядова випічка Сходу України, наша нематеріальна спадщина
Дивні – символ добробуту. Це тісто (на смак, як бублик) на довгій палиці з очерету чи гілочок плодових дерев, його навертали на очеретину й общіпували чи нарізали, щоб було, як колосок.
Шишки – невеликі круглі булочки із засічками або зубцями, які випікають з солодкого коровайного тіста. Шишки роздавали усім гостям, сусідам, це означало, що молоді діляться з усіма своїм щастям.
Коровай – обрядова весільна випічка, яку пекли лише жінки, які жили щасливе подружене життя, їх мала бути парна кількість, щоб молоді увесь вік прожили в парі. Чи красивіше був прикрашений коровай, чим солодше тісто та чим пухкіше, тим гарніше життя було в молодих. Коровай прикрашали лебедями, квітами, зірками, колосками пшениці, які майстрині вирізали з тіста. Жодного разу не бачила на короваї серпа та молота чи п’ятикутної зірки.
Лежень – випічка овальної форми, зверху мав йти завіванець (колосок), та кручені квіти з тіста. Лежень не їли за весільним столом, він лежав весь час весілля, а це два дні. Потім молоді возили їх на гостини, молодий для тещі, молода для свекрухи. В лежень запікали з різних боків шматочок стрічки. То який кусень першим відкушували, й яка там була стрічка- рожева чи блакитна- таку дитину й чекали першою. Таке собі гендер-паті, але заздалегідь, коли ще дитина була у мріях.
Ріжки, різка — це гілочки дерев, які теж обгортають тістом (схоже на тісто для бубликів). У деяких селах випікали просто тісто у вигляді гілочок, але в селі про яке я згадую, ріжки (різка), то були гілки дерев, обгорнуті по спіралі тістом й прикрашені квітами з воску, цукерками та стрічками. Для молодих їх обгортали ще й хмелем.
Усю весільну випічку робили запрошені люди, яких обдаровували не тільки грошима. Це мали бути кухоль (глечик) чи чашки, відріз тканини на плаття чи спідницю.
До офіційного переліку нематеріальної спадщини Луганщини ввійшла весільна різка села Кудряшівка
У Кудряшівці весільна різка є символом об’єднання двох родів. Її виготовляють із гілок різних дерев — «чоловічих» і «жіночих», що підкреслює ідею гармонії в подружжі. Традиційно на одне весілля робили три різки. Кожна з них мала своє призначення: для родини нареченої, родини нареченого і для новоствореної сім’ї. Обряд супроводжувався піснями та побажаннями.
А скільки обрядів зникло? Бо не записали, бо «ну, кому воно треба», «та я ж не письменник». Я от пишу це для тих, кому треба, хоча я теж не професійний письменник. Але я вже розумію, те, що не донищила урбанізація, русифікація та байдужість, донищить війна.
Бо можна посміятися, але так роблять дурні, розумні знають, що оті старі пісні, що співали баби на похороні чи на весіллі, оті молитви, воскові квіти, дивні, шишки, різки, лежні, навіть викачування яйцем зурочення чи виливка на віск переляку- це наша нематеріальна спадщина, бо це йшло від пращурів. Так, воно може зараз й не потрібно, але така вона спадщина, не завжди золотом блищить, інколи й казкою.
От багато хто не зрозумів чому наш спадок вбила «байдужість», поясню- навіть ці офіційні переліки, це ж робота чиновників, які й гадки не мали про ті традиції, обряди, не вивчали дописи етнографів чи фольклористів. «Партія сказала-надо, комсомол ответил – есть», тобто ліпили з чого було, бо була команда створити. А як воно жилось насправді, то лише люди знали. Це байдужість. Ну, урбанізацію, думаю, не варто пояснювати. Коли є машина, навряд чи хто захоче кататися на санях. Про окупацію, я думаю, що ви вже давно зрозуміли. Вона, насправді, почалася давно, коли хтось вирішив, що ми маємо зректися своєї нації.
Тому не дивно, що на окупованих територіях росія вводить свої правила, але це вже не тихо, як було за часі срср, а примусово. Хто не лаптях та кокошнику- той буде знищений.
Закриті усі гуртки з українським надбанням. Те, що не можна було закрити, наприклад, гуртки вишивки чи бісероплетіння, чи писанкарства, просто, як з «хліб-сіль» називають- «русские традиции».
Щодо обрядів, то я не бачила російських, руських обрядів чи традицій. Як би вони їх не називали, а то тихо вкрадене, як не в нас, так у сусідів. Тому весілля в окупації грають, як колись комсомольські: багато горілки, гранати, бійки, білі плаття наречених та квіти під пам’ятник леніну. Але… на рушник молоді стають («русская православная традиция»), бо нікому не хочеться без долі та щастя, коровай молодим теж подають, але без пісень, обряду, без дивнів та лежнів.
