Я розумію, що це нічого не дасть, але мої думки нікуди не діти. Я розумію, що ми помираємо через цих виборців і мені хочеться у кожного, кого зустрічаю, запитувати - за кого ти голосував…
У 2019 році українці зробили фатальну помилку.
Вибрали не президента, а роль.
Не лідера — а обличчя з телевізора.
І ця помилка коштувала нам тисяч життів.
Петро Порошенко був єдиним, хто на той момент мав реальний досвід керування країною у війні. Він піднімав армію з нуля.
Він вибивав підтримку Заходу.
Він створював державу, яка ставала суб’єктом у світі.
І найголовніше — він знав, що Росія не зупиниться.
Але суспільство захотіло «нові обличчя». Веселощів. Обіцянок. Хайпу. Акторів, коміків, блогерів замість офіцерів, дипломатів і стратегів.
І що маємо?
Злив оборонних програм.
Скорочення складів.
Звільнення професіоналів.
Шоу в прямому ефірі — замість підготовки до війни.
Мир «в голові» — замість плану оборони.
24 лютого 2022 року вся ця ілюзія розлетілась на уламки. Але було вже пізно. Коли ракети летять — уже не час вчитися бути президентом.
путін не боявся Зеленського.
путін чекав Зеленського.
Бо знав: з ним у кріслі президента Україна буде слабшою. І він не помилився.
Повномасштабна війна почалась тоді, коли влада була найбільш недосвідчена, розгублена і відверто безпорадна.
Порошенка кремль боявся.
Бо той говорив жорстко.
Бо будував армію.
Бо не грався в серіали.
І тому напад відклали — чекали слабкого президента.
Хтось іще назве це «перемогою демократії»?
Ні.
Це була здача держави заради рейтингу. І ми платимо за це найвищу ціну — кров’ю, життям, містами, долями.
Ця влада — історична помилка.
І єдиний вихід — повертати до керма тих, хто вміє керувати, а не виступати.
Хто здатен воювати, а не грати роль героя.
Я б не позаздрила зараз цій людині, але так продовжуватися просто більше не може…
