Жовтень 1657 року. Україна стоїть на роздоріжжі, де один крок міг змінити хід усієї історії. У цей момент народ обирає нового гетьмана — Івана Виговського, людину розумну, хитру, виховану у традиціях шляхетного стану, але вже добре знайому із суворими законами Січі. Це був шанс — шанс, що міг зробити Україну сильною європейською державою, а московію залишити на рівні другорядного князівства, замкненого у власних болотах. Але історія, як завжди, вибрала складніший шлях.
Після смерті Богдана Хмельницького влада дісталася його синові Юрасю — шістнадцятирічному хлопцеві, який більше тямив у шаблях, ніж у політиці. Він не витримав тягаря держави й зрікся влади. Та Москва вже стояла на порозі, приславши своїх бояр — Василя Кікіна та Олексія Трубецького — аби під виглядом «поради» обрати зручного гетьмана. Та Україна ще не забула, як виглядає свобода. Делегатів просто не пустили на ради, а гетьманом обрали Виговського — того, хто міг вести тонку дипломатичну гру між Варшавою, Кримом і Стамбулом.
Виговський не був простим вояком. Він народився в родині православного шляхтича Остафія Виговського, вчився грамоти, знав латину, служив у війську Речі Посполитої. Саме ця освіта й дипломатична спритність привели його до Хмельницького — спочатку як полоненого, потім як писаря, а згодом як найближчого радника. Він бачив, як Богдан крок за кроком вибудовував державу, і розумів, що союз із московією — це пастка.
Коли ж він став гетьманом, московити вирішили перевірити його «вірність». Посол Кікін проголосив, що «мала росія» — відокремлена гілка «великої», з’єднана «самим Богом». Виговський відповів холодно й коротко: «Хай велика росія буде великою, а Україна — Україною». І цим вироком він підписав собі вирок. Москва такого не прощала.
Відтоді почалася інформаційна й політична війна. Підкупом і брехнею москалі підбурили частину старшини: Пушкаря, Барабаша, Безпалого. Вони підняли повстання під московськими прапорами. У травні 1658 року під Полтавою Виговський разом із татарами розгромив заколотників. Москва зазнала ганьби, але не заспокоїлася — восени ввела на Україну 20-тисячне військо під проводом Ромадановського.
Тим часом гетьман не сидів склавши руки. Поки москалі наступали зі сходу, він уклав угоду із заходом — Гадяцький трактат. 16 вересня 1658 року в обозі під Гадячем українська та польсько-литовська делегації підписали документ, який створював «Велике князівство Руське» — рівноправну частину нової Речі Посполитої. Україна мала власні суди, військо, гетьмана, мову і кордони. Поляки могли лише затвердити обраного гетьмана, але не керувати ним. Це був перший в історії проєкт української конституційної держави.
Та мрія не встояла. Польський сейм перекроїв угоду, вирізавши головні статті. Коли посол привіз Виговському цей «виправлений» документ, гетьман лише мовив: «Ти смерть мені привіз».
Наступного року почалася війна. Московське військо під Трубецьким рушило на Конотоп, де тримав оборону наказний гетьман Гуляницький. Місто стояло, хоч і було оточене з квітня до червня 1659-го. Козаки відбивали штурм за штурмом, не здаючись навіть тоді, коли бракувало пороху. А Виговський тим часом зібрав союзників — татар хана Мухамеда Гірея, поляків, волохів і сербів. Разом вони вирушили на Конотоп.
Битва під Конотопом стала однією з найславніших у нашій історії. Вранці 29 червня московське військо князя Пожарського потрапило в козацьку пастку. Виговський наказав перегородити річку, створивши повінь, що поглинула частину московської кінноти. Коли вода відрізала ворога, з обох боків вдарили козаки та татари. Князь Пожарський загинув, Трубецькой утік, а цар у москві вже готував евакуацію до Архангельська. Здавалося, ще один крок — і українське військо могло б дійти до кремля. Але крок не зробили.
Замість походу на москву почалися сварки всередині. Чорна рада у Германівці, куди Виговський скликав козаків, обернулася катастрофою. Промосковська пропаганда зробила своє: розлючені козаки, підбурені попами, порубали полковників, а Виговський ледве втік. Його звинуватили у «зраді», і він зрікся булави, передавши владу молодому Юрію Хмельницькому.
Москва швидко використала нагоду. Юрія під тиском змусили підписати нові — Переяславські статті, які позбавляли Україну більшості прав. Фактично, гетьманщина ставала провінцією царя. Хмельниченко згодом зрозумів, що його обдурили, але було пізно. Держава, яку створював Богдан, втратила самостійність. Почалася Руїна — час, коли кожен тягнув ковдру на себе, а сусіди ділили українські землі між собою.
Сам Іван Виговський опинився на Волині під владою Польщі, отримав староство, титул сенатора, але доля йому не простила. 1664 року поляки звинуватили його у «бунті» й розстріляли без суду. Так закінчив життя чоловік, який міг змінити хід історії.
Московія стала імперією, а Україна втратила державу на століття. Але якби Виговському вдалося довести до кінця задум Гадяцької унії — ми, можливо, жили б сьогодні в зовсім іншому світі. Історія не знає умовного способу, але знає уроки. І поки ми пам’ятаємо таких людей, як Іван Виговський, у нас ще є шанс колись виправити те, що колись не вдалося.
Історія українського козацтва
