Рік тому я сформулював свій план перемоги України як відповідь на будь-який капітуляційний сценарій, у якому нашу землю, свободу й гідність намагаються перетворити на предмет торгу. Тоді це звучало для багатьох занадто жорстко, занадто радикально, занадто “непрактично”. Але минув рік, і сталося головне: не мій текст наблизився до світу — світ почав повільно наздоганяти те, що для України було очевидним від початку.
Світ і далі намагається підсовувати нам не перемогу, а зручну лексику для відкладеної поразки. Нам пропонують не порядок справедливості, а керовану паузу. Не мир, а форму звикання до зла. Не відновлення права, а більш комфортне співіснування з міжнародним бандитизмом. Кожного разу, коли в західних столицях лунають слова про “реалізм”, “необхідність важких компромісів” чи “втому від війни”, треба чесно перекладати це на нормальну мову: йдеться про бажання знизити власний дискомфорт за рахунок української крові.
Але за цей рік з’ясувалося й інше. Те, що ще недавно називали “максималістськими українськими фантазіями”, поступово отримує інституційну форму. Угоду між Україною та Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії було підписано 25 червня 2025 року. У лютому 2026 року Рада Європи запустила підготовчий комітет для Міжнародної комісії з розгляду вимог про компенсацію. Реєстр збитків уже відкрив нові категорії заяв, зокрема щодо вимушеного переміщення за кордон і втрати індивідуального підприємництва. Україна в 2025 році завершила скринінг законодавства в рекордні строки й станом на березень 2026 року має повну технічну готовність до відкриття всіх шести переговорних кластерів з ЄС. НАТО продовжує підтримувати Україну й підтверджує її незворотний шлях до членства, хоча саме членство “прямо зараз” досі блокується частиною союзників. У ЄС залишаються знерухомленими близько 210 млрд євро активів центробанку московії, а 23 квітня 2026 року Євросоюз ухвалив уже 20-й пакет санкцій, який б’є по енергетиці, військово-промисловому комплексу, торгівлі, фінансових сервісах і навіть по дзеркальних сайтах заборонених пропагандистських майданчиків.
Тобто головне треба сказати прямо: український план перемоги сьогодні виглядає менш “утопічним”, ніж світова дипломатія компромісу. Бо саме поступки московії завжди виявлялися утопією — тільки кривавою. Проблема тепер не в тому, що в України надто смілива програма. Проблема в тому, що сама українська держава досі не наважилася перетворити моральну правоту на доктрину перемоги.
Держава воює на історичному бюджеті, але мислить НЕ категоріями перемоги
Станом на квітень 2026 року вже не можна повторювати старі формули про “нестачу ресурсу” як універсальне пояснення всіх провалів. Чинний Держбюджет-2026 передбачає загальний ресурс на національну безпеку і оборону на рівні 2,8062 трлн грн, або 27,2% прогнозного ВВП. Уряд сам продавав цей бюджет політичною формулою “100% доходів — на оборону”. За січень—березень 2026 року видатки загального фонду на безпеку й оборону вже становили 570,9 млрд грн, або 62,3% усіх видатків загального фонду. Паралельно ЄС схвалив Ukraine Support Loan на 90 млрд євро на 2026–2027 роки; лише на 2026 рік із цього пакета заплановано 16,7 млрд євро бюджетної підтримки і 28,3 млрд євро на оборонні потреби.
Отже, питання вже давно не в тому, чи є в країни гроші на війну. Питання в іншому: чому на 5-му році повномасштабного вторгнення московії цей історичний ресурс досі не зібрано в публічну доктрину перемоги? Чому держава все ще витрачає, але не формулює? Чому збирає, але не спрямовує? Чому роздає, але не проектує? Чому не має не лише воєнної доктрини перемоги, а й економічної стратегії перемоги, технологічної стратегії перемоги, кадрової стратегії перемоги, культурної стратегії стійкості?
Чиновництво боїться самої ідеї доктрини перемоги з простої причини: доктрина негайно породжує критерії. А критерії породжують відповідальність. Поки перемога існує лише як емоційне слово у зверненні, за неї ніхто конкретно не відповідає. Але щойно перемога перетворюється на структуру — з бюджетними пріоритетами, календарем, галузевими завданнями, логікою ресурсів і вимірюваними результатами, — одразу стає видно, хто саме провалив завод, хто провалив фортифікації, хто провалив рекрутинг, хто провалив оборонні закупівлі, хто провалив підтримку виробника, хто провалив університети війни, хто провалив тил.
Саме тому сьогодні ключове завдання — не вигадати черговий красивий лозунг, а нарешті дозволити собі мислити Україну як державу перемоги, а не як територію героїчного виживання.
Що насправді означає бюджет перемоги у квітні 2026 року
Якщо виходити з чинного ресурсу 2,8062 трлн грн на безпеку й оборону, то бюджет перемоги — це не міфічні додаткові гроші й не ще одна кредитна фантазія. Це інша філософія всередині наявної рамки. Це перехід від утримання війни до проектування виграшу.
По-перше, бюджет перемоги означає не символічну, а серійну ставку на українське озброєння. За нинішнього ресурсу 10% оборонно-безпекового бюджету — це вже приблизно 281 млрд грн. Саме такою має бути цільова планка для українських ракет, дронів, ППО, боєприпасів, бронетехніки, систем зв’язку, сенсорів і компонентів, якщо держава справді хоче отримати не кілька вітринних виробництв, а виробничий скелет війни. Можна політично сперечатися, чи реально відразу дійти до цих 10%. Але навіть тоді мінімум у 150–200 млрд грн на внутрішнє озброєння вже мав би стати не дискусією, а базовою нормою. Не місячні клянчення у міністерстві, не тендерна імпровізація, не “ручне розв’язання проблем”, а довгі контракти, передбачуваний попит, державні гарантії і серійність.
По-друге, бюджет перемоги означає іншу розмову про фортифікації. За поточної рамки 3% ресурсу безпеки й оборони — це близько 84 млрд грн. Саме такий масштаб виглядає реалістичним для інженерного прориву, а не для сезонної косметики фронту. Фортифікація у великій війні — це не волонтерські бліндажі, не реакція після прориву, не черговий “окремий напрямок”. Це централізоване проектування рубежів, прив’язка до логістики, медичних маршрутів, ремонтних баз, зв’язку, протидронового захисту, вогневого зонування. Не дошка й пісок, а бетон і військова геометрія.
По-третє, перемога вже не може мислитися без мобілізації інтелекту. Один відсоток від нинішнього оборонного ресурсу — це близько 28 млрд грн. Це величезні гроші, але саме така величина й потрібна, якщо Україна хоче мати не кілька патріотичних стартапів для форумів, а повноцінну екосистему університетів війни, dual-use лабораторій, робототехніки, матеріалознавства, воєнного AI, систем battlefield management, аналітичних платформ, інженерних магістерок, швидких випробувальних полігонів і контрактної науки для фронту. Війна XXI століття не виграється лише мужністю. Вона виграється ще й швидкістю циклу “виявлення - рішення - удар - адаптація”.
По-четверте, потрібна кадрова мобілізація нового типу. Десять мільярдів гривень — мізер для такого бюджету, але цього достатньо, щоб створити справжню систему державного рекрутингу, резерву, перепідготовки ветеранів, цифрового комплектування, обліку компетенцій і цільових траєкторій служби. Те, що ми досі маємо в багатьох ТЦК та СП, надто часто більше нагадує пізній СРСР, ніж сучасну воюючу державу: плани на “добове постачання ресурсу”, адміністративний тиск, статистичну логіку, у якій людина є не суб’єктом оборони, а одиницею звітності. Це принижує державу не менше, ніж громадянина.
По-п’яте, бюджет перемоги неможливий без оборонної інфраструктури. П’ятдесят мільярдів гривень — це ремонтні бази, логістичні вузли, паливні склади, мобільні шпиталі, реанімаційні модулі, банно-пральні комплекси, харчові вузли, системи швидкого технічного обслуговування фронту. Армія великої війни не повинна виживати “на героїзмі тилу”, якщо держава має трильйонні видатки.
По-шосте, потрібна фінансова мобілізація, а не тільки фіскальне вичавлювання. Ще 3% від нинішнього ресурсу — приблизно 84 млрд грн — могли б працювати як окремий периметр економічної війни: військові облігації нового покоління, держгарантії під кредити для ВПК, податкові стимули для підприємств, що працюють на оборону, залучення діаспорного капіталу, інструменти страхування воєнних ризиків, пільгові режими для заводів, що локалізують критичне виробництво в Україні. Тут ідеться не про нові податки. Ідеться про іншу логіку держави: не карати виробника, а озброюватися через нього.
І головне — усе це можливо без магії. При нинішньому бюджеті та зовнішній підтримці проблема вже не в дефіциті фантазії, а в дефіциті політичної волі. Держава, яка витрачає понад 2,8 трлн грн на сектор безпеки й оборони і паралельно отримує величезний зовнішній ресурс, не має морального права вдавати, що вона не може скласти бюджет перемоги. Вона просто не наважилася це зробити.
План перемоги назовні: що має стати умовою справедливого миру
Будь-який порядок миру, який не починається з поразки московської агресії, а лише намагається її переоформити, є майбутньою війною. Саме тому зовнішній план України має бути жорстким не через емоції, а через логіку.
Перший принцип: жодної нормалізації без міжнародно-правового оформлення поразки московської агресії. Не просто “припинення вогню”, не “розмежування”, не “новий раунд перемовин”, а юридичне визнання незаконності війни, відмови від анексій, припинення територіальних претензій і визнання відповідальності.
Другий принцип: повна деокупація всієї міжнародно визнаної території України. Не існує “часткової справедливості”. Не існує “стабільного миру” з московським гарнізоном у Криму чи на Донбасі. Не існує міжнародного права, яке дозволяє зберігати награбоване, якщо воно втримане достатньо довго.
Третій принцип: жодного політичного фіналу без повернення людей. Полонені, цивільні заручники, викрадені діти, депортовані, зниклі — це не гуманітарний додаток до великої геополітики. Це серцевина самої ідеї справедливості. Мир, у якому діти лишаються інструментом торгу, а родини — в заручниках невизначеності, не заслуговує називатися миром.
Четвертий принцип: безпекова рамка має бути незворотною. Кінцева мета — повноправне членство України в НАТО. Але перехідний період не може означати сіру зону. Він має означати інше: постійну військову сумісність, інтегровану ППО/ПРО, спільне виробництво озброєнь, базову присутність партнерів у визначених форматах, інфраструктурну інтеграцію, оборонне планування на роки вперед. НАТО сьогодні прямо говорить і про незворотний шлях України до членства, і про те, що частина союзників досі не готова зробити остаточний крок просто зараз. Це означає, що саме Україна повинна нав’язати модель, у якій “ще не стаття 5” не означає “ще одна сіра зона”.
П’ятий принцип: ЄС має бути не “після війни”, а всередині перемоги. Україна технічно готова до відкриття всіх шести переговорних кластерів. Це означає, що Євросоюз більше не є лише клубом майбутнього. Він є інституційним хребтом перетворення України вже зараз: у стандартах управління, митниці, ринку, цифровій сумісності, промисловості, праві, нагляді, інфраструктурі. І якщо НАТО — це щит, то ЄС — це каркас.
Шостий принцип: компенсація має бути матеріальною, а не риторичною. Близько 210 млрд євро активів центробанку московії вже знерухомлені в ЄС. Європейський Союз уже побудував механізм використання надзвичайних доходів від цих активів на підтримку України. Це означає, що тема російських грошей перестала бути символічною. Вона перейшла в стадію інституційного механізму. Україні потрібно не благати про “доброчинність”, а добиватися повноцінного компенсаційного режиму: реєстр збитків, комісія вимог, трибунал, стягнення, використання активів, санкційні доходи, довга архітектура виплат.
Сьомий принцип: злочин агресії має отримати персональний судовий фінал. Спецтрибунал уже отримав юридичну форму. Компенсаційна комісія формується. Реєстр збитків працює і розширює категорії. У грудні 2025 року 35 держав і ЄС підписали конвенцію про створення Міжнародної комісії з розгляду вимог у межах Ради Європи. Це не привід заспокоїтися. Це привід вимагати доведення архітектури відповідальності до кінця. Без покарання не буде миру. Буде лише перерва між злочинами.
Восьмий принцип: московська військова машина має бути не стриманою, а зламаною. Саме тому санкції не повинні бути лише тлом переговорів. Вони мають бути режимом довгого демонтажу — по енергетиці, тіньовому флоту, ВПК, банках, криптоканалах, страховій логістиці, схемах обходу, пропагандистських мережах. І 20-й пакет санкцій ЄС 23 квітня 2026 року якраз показує, що простір для посилення тиску далекий від вичерпання.
Деколонізація московії — довга політика безпеки
Одна з найбільших інтелектуальних помилок Заходу полягає в тому, що він досі схильний мислити московію як “велику, складну, але природну державу”, яка колись нібито зможе повернутися до норми. Насправді московія — це імперська конструкція, зібрана з територіального насильства, придушення народів, централізованого ресурсоїдства, месіанської пропаганди і культу війни. Саме тому питання її деколонізації — це не фантастика для маргіналів. Це одна з можливих форм довгострокової безпеки Євразії.
Україна не зобов’язана рятувати імперію від наслідків її злочину. Навпаки: вона повинна наполягати на праві поневолених народів на суб’єктність, на демонтажі імперського центру, на міжнародному контролі за ядерними, енергетичними й військовими ризиками постмосковського простору. Не тому, що це “красиво звучить”, а тому, що збережена імперія майже напевно спробує реванш.
Відбудова України не може бути косметикою руїн
Окрема помилка — думати, що план перемоги закінчується на кордоні, трибуналі й санкціях. Насправді він починається там, де закінчується звичка до латання. За спільною оцінкою уряду України, Світового банку, Єврокомісії та ООН, потреби відновлення і реконструкції вже сягають майже 588 млрд доларів на наступне десятиліття. Це не будівельний кошторис. Це питання типу держави, яка постане після війни.
Україна не має права відбудувати собі вчорашній день. Вона не може дозволити, щоб відбудова зводилася до красивих фасадів, європейських форумів і освоєння грантів. Їй потрібна інша модель: жива енергетика, індустріальні кластери, житло для ветеранів і переселенців, транспортна логістика війни й миру, лікарні нового типу, шкільна мережа без травматичного обману, муніципальна стійкість, розмінування, страхування інвестицій, нові трудові ніші, новий зв’язок між обороною і цивільною економікою.
У цьому ж ряду стоїть і технологічний контур перемоги. ЄС уже запустив у березні 2026 року програму EDIP на 1,5 млрд євро для посилення європейської та української оборонної промисловості, а окремі елементи цієї програми прямо спрямовані на кооперацію української та європейської індустрії у сферах безпілотних систем, ракет, боєприпасів і виробничих потужностей. Тобто перед Україною вже відкривається не просто ринок допомоги, а ринок спільного воєнно-технологічного творення. Питання лише в тому, чи захоче сама держава бути суб’єктом цієї індустріалізації, а не черговим майданчиком для чужих рішень.
Людина — головний фронт після фронту
Жодна перемога не буде справжньою, якщо в її центрі не стоятиме людина. Не абстрактний “людський капітал”, а конкретна людина: воїн, ветеран, поранений, родина полеглого, дитина після окупації, мати депортованої дитини, внутрішньо переміщена особа, біженець за кордоном, людина, яка втратила дім, роботу, здоров’я, сенс. Уже сама структура Реєстру збитків це показує: категорії охоплюють не лише нерухомість, а й вимушене переміщення, втрату підприємництва, економічну шкоду, доступ до освіти, доступ до охорони здоров’я, культурні цінності й екологічні втрати. Це правильний сигнал: війна — це не тільки руїни бетону, а й руїни життєвого маршруту.
Саме тому план перемоги України мусить містити не прикінцевий “соціальний розділ”, а повноцінну доктрину людського відновлення. Ветеранська політика не може бути церемоніалом. Психічне здоров’я не може бути благодійною темою. Реабілітація не може бути справою окремих фондів. Протезування, повернення до праці, освіта для дітей війни, травма-орієнтовані школи, підтримка родин загиблих, нова етика пам’яті, політика гідності для тих, хто виніс на собі війну, — усе це не “після перемоги”. Це і є частина перемоги.
Культура, пам’ять і мова — теж лінія оборони
Московія воює не лише за територію. Вона воює за право знищити саму форму українського існування: наші архіви, храми, музейні колекції, місця пам’яті, мову, канон, школу, символи, сюжет історії. Саме тому повернення викрадених культурних і церковних цінностей не є другорядною вимогою. Це складова деокупації пам’яті. І так само не другорядним є мовне питання. Війна остаточно довела: називати московію “Росією” — це в багатьох контекстах несвідомо продовжувати імперську оптику. Називати речі їхньою історичною суттю — теж форма деколонізації мислення.
Чотири D як формула довгого миру
Якщо стиснути весь план до стратегічного каркасу, то він зводиться до чотирьох великих процесів.
Депутінізація — але не як зведення всього до постаті одного диктатора, а як демонтаж усього політичного, медійного, фінансового й церковного механізму московського впливу.
Демілітаризація — не як наївна віра у “мирну московію”, а як послідовне руйнування її здатності вести нові великі війни.
Денуклеаризація — як режим жорсткого міжнародного контролю над ядерними ризиками постмосковського простору.
Деколонізація — як повернення поневоленим народам права на власну політичну долю.
І тільки поєднання цих чотирьох процесів дає шанс на мир, який буде довшим за один дипломатичний цикл.
Післямова
План перемоги України — це не помста і не літературна гіпербола, а скоріше моя спроба сформулювати тверезу річ: мир не виникає автоматично після втоми. Мир не падає з неба разом із черговим пакетом допомоги. Мир не є компромісом між жертвою й агресором. Мир виникає тоді, коли агресор втрачає право диктувати форму майбутнього.
Саме тому Україна має перестати випрошувати чужий “реалізм”. Вона мусить нав’язати світу власну логіку. Логіку, у якій московія не винагороджується за злочин. Логіку, у якій українська держава не виправдовує свою стратегічну розхристаність браком часу. Логіку, у якій 2,8062 трлн грн оборонного ресурсу — це не просто бухгалтерія війни, а основа великого внутрішнього перелаштування. Логіку, у якій спецтрибунал, компенсації, санкції, ЄС, НАТО, ВПК, наука, фортифікації, ветерани, діти, культура і мова зливаються не в набір окремих тем, а в один порядок перемоги.
Бо головне питання сьогодні вже не в тому, чи має Україна право на перемогу. Головне питання — чи наважиться 7-ми річна влада сама, нарешті, говорити й діяти так, наче ця перемога справді є її політичною метою, а не лише моральним гаслом для народу аби вічно сидіти "в обороні" як від нього, так і від окупанта.
Слава Україні.
