У той час, як ви читаєте ці рядки, на східному кордоні Польщі заливають бетон. У червні 2025 року Варшава розгорнула «Східний щит» — не просто ініціативу, а національну доктрину виживання вартістю 10 мільярдів злотих (близько 2,55 млрд доларів). На 700 кілометрах кордону з Росією та Білоруссю росте не паркан, а нервова система оборони: сенсори, що вловлюють рух FPV-дронів, протитанкові «зуби дракона», замасковані логістичні вузли та опорні пункти, інтегровані в єдиний мозок НАТО.
І це робить країна, яка не воює. Яка не ховає щоночі дітей у метро. Чиї міста не стирають з лиця землі керованими авіабомбами. Польща не панікує. Вона демонструє стратегічну свідомість нації, яка вивчила уроки історії кров'ю. Варшава дивиться в очі реальності й розуміє: якщо російська орда не захлинеться в українських степах, вона прийде стукати у ворота Варшави. Тому поляки грають на випередження. Вони будують не на словах, а в глибину — на бетоні, сталі та інженерній думці.
А що робить Україна?
А Україна, на 4-му році повномасштабної бійні, на 12-му році московсько-української війни, продовжує жити в паралельному світі. У світі, де загроза ніби існує, але фортифікації — ні. Немає жодної цілісної, глибоко ешелонованої оборонної програми. Ні на півночі, звідки перли російські колони на Київ. Ні на сході, де фронт кривавими шрамами ріже тіло країни, але ці шрами не захищені бетоном державної волі. Ні на півдні, де бої за кожну посадку нагадують Верден, а не війну ХХІ століття.
Все, що є — це героїзм солдатів, що вгризаються в землю лопатами під ворожим вогнем. Це відчайдушні ініціативи волонтерів, які збирають на екскаватори. Це локальні спроби громад, що намагаються захистити себе самі. Але де в цьому держава?
А держава зайнята іншим. Вона досі живе логікою «Великого будівництва» — проєкту, на який за шість років президентства Зеленського витрачено понад 17 мільярдів доларів. Мільярди, закопані в асфальт, поки солдати закопуються в землю голими руками. Це були дороги без укриттів, школи без бомбосховищ, стадіони замість дотів.
І поки Польща заливає бетон, чим зайняті кабінети на Печерських пагорбах? Вони не креслять лінії оборони. Вони малюють карти міфічних угод. Вони живуть надією на диво: на черговий саміт, на зміну політичного вітру у Вашингтоні, на те, що прийде Трамп і обміняє нашу перемогу на доступ до наших копалин. Вони чекають на геополітичного месію, який вирішить проблему, замість того, щоб мовчки будувати щит, здатний цю проблему витримати.
Це прірва не в бюджетах. Це прірва у свідомості.
Польща живе у реальності заліза, бетону та сталі. Її герої — інженер, логіст, військовий. Україна, на рівні державних рішень, досі перебуває в реальності Instagram-фільтрів та PowerPoint-презентацій. Її герої — інфлюенсери, політтехнологи та спікери на міжнародних форумах.
Що таке 2,55 млрд доларів на 4 роки для польського бюджету? Це виважений пріоритет. Що таке 17 млрд доларів, витрачених на показові ремонти під час геноцидної війни? Це не просто катастрофа пріоритетів. Це злочин проти майбутнього.
Польща готується до удару. Україна — до чергової презентації про свою незламність.
Історія, кривава і невблаганна, вже пише свій вирок. Вона не питає, скільки лайків зібрав твій допис. Вона питає, скільки ліній оборони ти збудував. Держава, яка бачить загрозу, — укріплюється. Держава, яка її ігнорує, — перетворюється на територію.
Замість протидронних сіток у нас — яскраві вивіски. Замість бетонних укріплень — гучні саміти. Замість мобілізаційної архітектури країни — політична архітектура телемарафону.
Щит будується не тоді, коли вже летить ракета. А тоді, коли вперше усвідомлюєш, що вона може полетіти. Польща це усвідомила. Українська влада — ні.
Польща обирає долю воїна. Нам залишають долю жертви. Історія не пробачить, якщо ми з цим погодимось. Якщо влада не здатна змінити цю самовбивчу логіку — її має змінити народ. Поки ще є кому змінювати.
