Жовто-блакитний стяг — це не просто поєднання кольорів. Це зустріч землі й неба, яка перетворюється на обіцянку. Він народився з мрії про свободу і пройшов усі катівні ХХ століття: від імперських заборон до радянських розстрілів. Його хотіли втоптати в землю, зірвати зі щогл, сховати у сховищах музеїв — але він щоразу повертався. Сьогодні ми бачимо його над руїнами Харкова, над бійцями, що йдуть у наступ, над могилами тих, хто віддав життя. Це тканина, яка тримає націю разом, коли здається, що нічого вже не тримає.
Але цей стяг завжди був під загрозою чужих рук. У Ялті наш прапор навіть не підняли — за нас вирішили, куди ми належимо, і кому ми віддані. У Будапешті ми віддали свою ядерну зброю в обмін на обіцянки, які розсипалися, щойно ворог рушив танками. І тепер, у XXI столітті, ми знову чуємо ті самі холодні слова з чужих столиць: «Україна отримає багато землі. Але Росія — могутня військова держава, подобається вам це чи ні». Це не дипломатія — це вирок. Це спроба знову перетворити нашу країну на монету, якою торгують заради власних інтересів.
Прапор існує, аби сказати «ні» цій арифметиці. Він нагадує, що ми не товар і не фішка на чужій шахівниці. Він відрізняє республіку від корпорації: у республіці стяг — це символ народного суверенітету, а в корпорації — лише логотип, який можна продати чи обміняти. І сьогодні, коли олігархи й медійні шахраї знову намагаються зробити з держави бізнес-проєкт, прапор стає останнім доказом: Україна має залишитися республікою.
Але прапор — це не лише пам’ять і нагадування. Це завдання. Його підняти — означає взяти на себе присягу: більше не мовчати. Більше не погоджуватися бути об’єктом чужих угод. Більше не довіряти гарантіям, які вже тричі нас зрадили. Побудувати власну силу — військову, економічну, інформаційну. Очистити державу від тих, хто перетворює її на корпорацію. Повернути республіканську культуру, де символ — не декорація параду, а щоденний дороговказ.
Ми вже двічі платили ціну мовчання: у ХХ столітті — територіями і мільйонами життів, у ХХІ — ілюзією безпеки. Третього разу не буде. Бо цього разу ми маємо прапор не лише як знак держави — а як присягу народу. І якщо ми зуміємо залишитися вірними цій присязі, жовто-блакитний стяг майорітиме не тому, що дозволили чужі столиці, а тому, що ми самі зберегли право на свободу.
Коли ми святкуємо День Державного Прапора, ми не просто згадуємо історію. Ми дивимося в обличчя майбутньому й відповідаємо на одне питання: чи будемо ми знову розмінною монетою, чи нарешті станемо нацією, яку неможливо купити.
