Після зустрічі з Дональдом Трампом Віктор Орбан намагається перетворити зовнішню політику на частину власної передвиборчої гри. Його мета проста - створити ілюзію «великої дипломатії», щоб відвести увагу від внутрішніх скандалів, зокрема корупційних звинувачень проти родини, і відчутної втоми угорського суспільства від незмінного прем’єра.
Ключовим жестом Орбана стало оголошення про зміну постачальника палива для угорської атомної електростанції - від російського ТВЕЛ до американської компанії Westinghouse. У відповідь Трамп надав Будапешту короткостроковий виняток із санкцій на імпорт російських енергоносіїв і, за даними джерел, не заперечував проти участі Орбана як «контактної ланки» у комунікаціях із Москвою. Для Орбана це - шанс показати себе як політика, здатного «домовлятися з усіма».
Проте за цим всім немає реального змісту. Позиція Кремля залишається незмінною: нинішня лінія фронту вважається там новим кордоном. Тобто жодної бази для переговорів, які могли б принести конкретний результат, не існує. Тому «миротворча роль» Орбана - це радше передвиборчий сценарій для самого себе, а не дипломатичний процес.
І сам Орбан це чудово розуміє. Його політична культура побудована на контролі над сприйняттям, а не над реальністю. Він знає, що не може вплинути напозицію Путіна чи Трампа, але може створити враження, що впливає. Для внутрішнього виборця цього достатньо: головне, щоб у новинах лунало «Орбан веде перемовини» або «Орбан шукає мир».
Угорський прем’єр вибудовує власну політичну кампанію навколо меседжу: «я намагаюсь зупинити війну, але Київ не хоче миру». Такий підхід дозволяє йому одночасно відбілювати зв’язки з Москвою і зміцнювати образ: захисника угорських інтересів. Ідея про можливий саміт у Будапешті існує лише як елемент цієї вистави - її реальна ймовірність мінімальна.
Для Трампа участь Орбана корисна лише в межах його власної кампанії перед виборами до Конгресу - як демонстрація «альтернативного каналу» до Кремля без зобов’язань і відповідальності. Але тут виникає ризик для України: якщо Орбан намагатиметься виставити себе посередником, Києву доведеться реагувати обережно, щоб не дати підстав звинуватити нас у «небажанні миру».
Варто пам’ятати, що Україна і надалі залишається зручною мішенню для угорської внутрішньої політики. Орбан не змінює риторики - лише адаптує її до нових обставин, граючи на антивоєнних настроях і на прагненні частини виборців «зберегти нейтралітет».
Жодних реальних мирних переговорів зараз не готується. Розмови про «будапештський саміт» чи «особливу місію Орбана» - це елемент його внутрішньої кампанії, спрямований на виборця, а не на вирішення війни. Тому в офіційних і публічних комунікаціях Україна має сприймати такі заяви не як дипломатичні сигнали, а як звичайний піар
