Якби залізти на дах двоповерхового будинку, то звідси можна було б побачити велике місто. Там, у місті, галасно, а тут ти наче в сусідній кімнаті. Все чутно й поряд, але можна прикрити двері, заварити чаю й вийти в капцях у власний садок.
Але цей спокій оманливий.
Вулиці з парканами, оповитими виноградом та трояндами, спорожніли в лютому 2022-го. Хтось виїхав, втиснувся в потік біженців дорогами на захід. Хтось на їх місце приїхав, привів до ладу колись куплену стару дачу, перевіз дітей, та вирішив пережити пекло тут. Тепер якби вилізти на дах двоповерхового будинку, можна побачити, як велике місто бомблять. То тут, то там в сіре небо підіймаються стовпи чорного диму, проте відстань в десяток кілометрів не дозволяє чути, як кричать від болю та страху люди.
А вони не можуть не кричати. Бо там пекло.
Ти бачиш ті стовпи як шокований глядач, що потрапив на перегляд фільму жахів. Чуєш вибухи й сам здригаєшся, до тієї миті, поки ракету не збивають прямо неподалік від тебе - тоді ти вже падаєш на землю й, напевно, молишся. Ти розумієш, що долітає й сюди.
Щоб знайти їжу, треба їхати в місто. Там стояти в натовпах перед супермаркетами, що впускають людей купками. Купка вийшла - купка зайшла. Обличчя сірі, перелякані. Люди вже бачать смерть на власні очі. Хтось бачив мертвих сусідів по дорозі сюди.
Назад, в передмістя, їдеш з відчуттям полегшення. Ти посеред війни, але від'їдеш хоча б п'ять кілометрів від міста - і наче трошки в безпеці.
ВОНИ сюди не дійшли.
А дійдуть?..
Будинок в кінці вулиці пограбували мародери. Приїхала поліція. Хазяїв немає, вони давно за кордоном. Вікна їм зашили фанерою, яка залишиться там на роки. Вулиці темні. Сусіди стукають один одному у вікна, нагадують - "вимкни, с...ка, світло!!! Сюди прилетить через тебе!!!" Бо паніка. Страшенна паніка. Впроваджена комендантська година. Ти тижнями сидиш в темряві, завішуєш вікна ковдрами, щоб світло лампи не відбивало у вікно, і тебе не вважали навідником.
Міжкімнатні двері відкриваються від вибухів. Особливо активні "танці" починаються вночі. Навкруги точково прилетіло по всіх колишніх дитячих таборах, спортивних базах - хоча чому точково? Покосили навколишні будинки. Пробили дахи, розсипалось скло з битих вікон, порізало дерева в садках.
Оговтались. Літо.
Як не крути, а українці не вміють без роботи. Без того, щоб підняти голови, прислухатись, та між бомбардуваннями не відгрохати новий магазин. Автомийку. Кав'ярню. Стадіон для дітей. Стадіон заповнився дитячим сміхом. Десь недалеко - полігон, звідки доноситься стрілянина. Наші вчаться, і до цього звикаєш. І до дитячого сміху звикаєш, і до стрілянини на полігоні, і до руїн, і до нових бізнесів, що засяяли новенькими фасадами. Це ж Україна. Але сивієш швидше, ніж очікував.
Якось непомітно стрілянина стихла - полігон "перенесли". ВОНИ так і не дійшли. Місто здалека так само періодично димиться від прильотів. Проте маршрутки до міста повні людьми - їдуть на роботу.
Добудували ще один стадіон - малеча грає в футбол та волейбол. Відкрили супермаркет. Поставили нову водонапірну систему. Відремонтували амбулаторію. Хтось відкрив нову автомийку та СТО. Ракети літають і тут, і в місті, і далі над головами транзитом - ось таке життя. "Звичне".
І можна було б сказати, що більшість пройшла по лезу, по краю, дивом не зустрівши на своїх вулицях ворожі танки - але не дивом. Я точно знаю.
Поряд росте кладовище, і на ньому все більше й більше жовто-блакитних стягів. Воно збільшується як на дріжджах, і тоді мовчазні стяги розмовляють з вітром під шелест листя на деревах. Одні не дійшли, тому що інші їх зупинили, і від того живеш далі з комом у горлі...
Харків.
