Є втома, яка народжується не від слабкості, а від усвідомлення безвихідної асиметрії: одні роками живуть у війні, збирають на квадрокоптери, РЕБи, автівки, тепловізори, мобільні лісопилки, медикаменти, ремонти, поховання, лікування, юридичний захист, дрони й нескінченне латання дірок державної неспроможності, а інші звикають до війни як до фону, до донатів як до шуму, до втрат як до статистики, до фронту як до чужої професії, до мобілізації як до телевізійної теми, до волонтерів як до нав’язливих людей із банками, які знову щось просять у суспільства, що давно навчилося імітувати нормальність серед уламків держави, яка воює, але не стала воєнною в сенсі дисципліни, справедливості, економічної мобілізації та національного договору.
Коли людина, занурена у війну, пише, що її дедалі менше чують, що аргументи, фактаж, апеляція до логіки, здорового глузду і прикладів тонуть у ботах, байдужості, журналістській сліпоті, гуманістичних кривляннях і авторитарних гримасах політики, вона описує реальний симптом. Але симптом — це не діагноз. Бо ця “резервація”, у якій опинилися люди війни, люди дії, люди зборів, люди фронту, родини військових, волонтери, інженери, підприємці, активні громадяни й політично свідоме українське ядро, не є природною соціологічною випадковістю. Її створила влада України. Не лише ворог.
Ця резервація працює просто. Патріотичний українець іде на фронт, волонтерить, платить податки, веде бізнес під ударами, ремонтує зруйноване, тягне сім’ю, збирає на армію, захищає мову, культуру, пам’ять, державність, критикує зраду, корупцію, некомпетентність і колоніальні залишки, а у відповідь отримує не повагу, не системну підтримку, не справедливий розподіл тягаря, а підозру, тиск, мобілізаційне полювання, блокування, дискредитацію, моральне шантажування і вічне “а що ти зробив для перемоги?”. Тобто людина, яка роками робить для перемоги більше, ніж більшість державних інституцій у межах своєї компетенції, мусить ще й виправдовуватися перед державою, яка перетворила її відповідальність на ресурс для власного виживання.
Можна назвати це повільним націоцидом - системним виснаженням, розсіюванням, деморалізацією й витісненням активного українського суб’єкта, без якого держава зберігає прапор, гімн, вивіску, міжнародну назву, дипломатичні формули й етнографічні декорації, але втрачає носія власного майбутнього.
Ця логіка виродження Української суті вже проглядається. Держава Україна має армію чиновників, силовиків, суддів, прокурорів, тилових функціонерів, тцкунів, грантових операторів, політичних посередників, бізнесів при потоках, комунікаційних обслуг і моральних комісарів, які розповідають суспільству про стійкість, поки саме суспільство дедалі глибше провалюється в нерівність воєнного тягаря. Одних ловлять на вулиці, інших бронюють у кабінетах. Одні закривають збори по сто гривень, інші освоюють мільярди. Одні воюють і втрачають здоров’я, інші сидять у тилових вертикалях і перетворюють війну на кар’єрний і майновий ліфт. Одні не мають права на втому, інші мають право на помилки, закриті бюджети, державну охорону, грантові маршрути, медійні індульгенції й пояснення, чому критика влади “не на часі”.
Найгірше, що ця модель веде не лише до виснаження людей, які воюють і допомагають, а й до майбутньої колоніальної реконфігурації країни. Якщо активний український суб’єкт буде винищений фронтом, міграцією, репресивною мобілізацією, економічним удушенням, дискредитацією й вигоранням, то на його місце прийде не абстрактне “відновлення”, а зовнішньо керована територіальна економіка: неукраїнські заводи, побудовані іншими державами під власні ланцюги постачання; мігранти або деморалізовані залишки населення як дешева робоча сила; українська мова як протокольна ознака; культура як музейний реквізит; села, пісні, строї й традиції як Пирогово для дипломатичних делегацій; а реальна влада — у руках тих, хто контролює гроші, силовий ресурс, землю, логістику, суди, регуляторику й доступ до міжнародної допомоги.
Справжня українська держава під керівництвом патріотів воєнного часу мала б робити протилежне: не ізолювати активних українців у резервацію війни, а розширювати її до масштабу всієї нації; не перекладати оборону на волонтерів, а інтегрувати волонтерську енергію в прозору виробничу, логістичну й технологічну систему; не душити бізнес, а перетворити його на мотор воєнної економіки; не лякати людей ТЦК, а будувати справедливий рекрутинг; не підміняти промислову політику грантовими вітринами, а відроджувати українські інженерні школи, ВПК, енергетичну автономність і технологічний суверенітет; не карати за критику, а робити з критики механізм очищення; не плодити касту тилових недоторканних, а почати мобілізацію саме з державної несправедливості.
Все може закінчитися дуже просто: збирати донати справді буде ні для кого й нікому.
Наша проблема як українства у тому, що неукраїнська влада зробила так, аби війну по-справжньому несли одні й ті самі люди — ті, хто ще має совість, пам’ять, гідність і відчуття національного обов’язку. А коли ці люди закінчаться, закінчиться Україна як жива демографічна нація, яку замістять сміттям з усього нецивілізованого світу під контролем іншого, не нашого роду
