Ми перетнули межу, за якою державне управління остаточно підмінило стратегічне мислення примітивним арифметичним канібалізмом. В інформаційному просторі влада продовжує транслювати мантри про «макрофінансову стабільність», «підтримку ВПК» та «захист вразливих». Проте за зачиненими дверима урядових кабінетів розгортається операція небаченого масштабу: демонтаж залишків працюючого легального тилу.
Ще влітку, разом із представниками медичного ринку, експертами Київської ТПП та Комітету з питань охорони здоров’я і фармації ТПП України, ми публічно попереджали: українська система критичності та бронювання рухається у катастрофічному напрямку. Ми на цифрах доводили, що критичність не можна вимірювати бюрократичними таблицями, сумою одного контракту чи наявністю вузьких номенклатур у закупівельних постановах на кшталт №216. Ми пропонували функціональну модель: оцінювати реальний ризик зупинки лікарень, інфраструктури чи виробництв у разі вилучення ключових інженерів та технологів. Наші звернення були проігноровані державою.
Сьогодні стає абсолютно зрозуміло: медичний ринок був лише полігоном. Новий урядовий проєкт змін до правил бронювання, розісланий на погодження у жовтні, доводить, що ми сперечалися не про технічні деталі. Ми мали справу з цілеспрямованою зміною філософії держави. Замість того, щоб усунути очевидні регуляторні перекоси, влада вирішила перетворити весь кваліфікований тил — від заводів до родин із важкохворими — на безправний ресурс для заповнення звітних таблиць.
Замість приборкання ТЦК — нові кайдани для суспільства
Найбільш цинічним аспектом нової урядової політики є її фундаментальна несправедливість. Суспільство та економіка перебувають у стані перманентної напруги через неконтрольованість процесів мобілізації. Силові «бусифікації», непрозорість рішень військово-лікарських комісій (ВЛК) та відверте порушення прав громадян підривають саму суть мобілізації, перетворюючи її з почесного обов'язку на лотерею виживання.
Але замість того, щоб вирішувати проблему свавілля ТЦК на вулицях та наводити інституційний порядок у структурах комплектування, чиновники обирають найпростіший шлях: вигадують нові, драконівські обмеження для законослухняних українців. Влада свідомо б'є по тих, хто працює відкрито, хто платить податки, хто оцифрував свої дані в «Резерв+» та «Дії». Держава використовує прозорість легального сектору проти нього самого, перетворюючи систему електронного бронювання на пастку.
Підрив оборонки
Межа абсурду була пройдена в момент, коли уряд зазіхнув на святая святих — вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК). Згідно з новим проєктом, влада хоче скоротити квоти бронювання навіть на оборонних підприємствах, зменшивши ліміт зі 100% до 85%. Сучасна війна на виснаження залежить від техніки, дронів, засобів РЕБ та артилерійських снарядів не менше, ніж від кількості штурмовиків. Виробництва зброї тримаються на штучних, унікальних спеціалістах: конструкторах, програмістах вбудованих систем, інженерах-металургах, операторах верстатів із ЧПК. Якщо механічно зрізати бронь на приватному оборонному заводі, втрата 15% штату не означатиме пропорційного зниження випуску на 15%. Вона означатиме повну зупинку виробничої лінії через відсутність критичного технолога.
Так ми ризикуємо залишитися не просто без людей на оборонних підприємствах — ми ризикуємо залишити армію без вітчизняної зброї в умовах, коли західна допомога нестабільна. Мобілізація інженера ОПК заради виконання денного плану ТЦК — це прямий акт роззброєння власної армії.
Владна атака на соціальний тил
Паралельно з ударом по промисловості уряд запроваджує збочену математичну формулу для решти бізнесу і завдає удару по найменш захищених категоріях громадян.
Відтепер із загальної бази працівників, від якої вираховується 50% доступних броней, пропонують вилучити тих, хто вже має законну відстрочку (наприклад, багатодітних батьків). Якщо на підприємстві працює 100 осіб, і 20 з них мають власні відстрочки, нова база стає 80, а ліміт броні падає до 40. Держава створює дикий стимул: наявність у штаті соціально захищеного працівника стає математичним мінусом, що позбавляє броні інших членів команди.
Але на цьому соціальний дебілізм не зупиняється. Влада планує переглянути та суттєво ускладнити правила відстрочки для людей, які здійснюють догляд за рідними з інвалідністю. Під прапором «боротьби з фіктивними опікунами» держава готує бюрократичне пекло для тих, хто щодня, без жодної державної допомоги, виносить на собі тягар догляду за прикутими до ліжка батьками чи дружинами.
Через нездатність навести лад у МСЕК та ТЦК, влада б'є по реальних доглядальниках, вимагаючи від них нових, нездійсненних довідок та обмежуючи їхні права. Ми ризикуємо не лише зупинити економіку, але й залишити без щоденної базової підтримки тисячі важкохворих людей, викинувши їх за межі виживання.
Інституціоналізація корупційної монополії
Усі ці процеси будуть зацементовані новою надбудовою — Координаційним центром при Кабміні у складі 17 осіб. Цей орган об'єднує представників різних відомств, але його фактичне ядро становить силовий та фіскальний блок: СБУ, ГУР МО, Служба зовнішньої розвідки, Національна поліція, Державна податкова служба та Держпраці.
Без позитивного рішення цього органу жодне підприємство не зможе отримати статус критично важливого або погодити підвищений ліміт. Ба більше, центр наділяється правом ініціювати миттєве скасування вже наданих статусів.
Управлінські ризики цієї конструкції будуть фатальні!
1. У проєкті не прописано вичерпних термінів розгляду документів чи чіткого переліку підстав для відмови. Бізнес потрапляє в зону абсолютної сваволі.
2. Рішення силовиків про відмову базуватимуться на грифованих «матеріалах оперативних перевірок». Таку відмову неможливо оскаржити в суді в розумні терміни, оскільки за час судової тяганини ключовий персонал підприємства вже буде призваний.
3. Досі корупція при бронюванні була децентралізованою. Координаційний центр створює монопольне «єдине вікно» для вимагання данини.
Умови функціонування центру штовхають легальний бізнес у класичну пастку: підтвердити критичність прозоро стає неможливо, тому єдиним способом уберегти свій інженерний та виробничий персонал стає неформальна «абонплата» людям у погонах за кожного заброньованого фахівця. Цей гігантський корупційний податок неминуче буде закладений у собівартість хліба, логістики та медичних послуг, спустошуючи приватні та державні бюджети.
Трохи не забув, а ще творення корупційного шлюзу доповнюється репресивним механізмом операційного контролю. Уряд запроваджує правило щодекадного (кожні 10 днів) звітування щодо заброньованого персоналу та щомісячного автоматизованого контролю рівня середньої заробітної плати. В умовах воєнного стану це перетворює бізнес на безправного заручника. Підприємства працюють під час регулярних блекаутів та хронічних касових розривів через затримки оплат від контрагентів і самої держави.
Якщо державний замовник затримує виплату за виконаним контрактом, компанія не має коштів закрити фонд оплати праці.
Як тільки середня зарплата через цей розрив падає хоча б на 50 копійок нижче встановленого нормативу, податкова система фіксує порушення. Статус критичності злітає в автоматичному режимі, а відстрочки фахівців миттєво анулюються через синхронізовані реєстри.
Найстрашніше, що чинна постанова вже містить норму: керівник зобов’язаний протягом 10 робочих днів анулювати бронювання працівників, якщо їхня кількість перевищує ліміт. Якщо уряд знизить відсотки або змінить формулу, тисячі законослухняних підприємств за одну ніч перетворяться на порушників, а директори постануть перед вибором: або власноруч здати половину колективу за тиждень, або втратити компанію назавжди.
Фіскальний суїцид держави
Розбронювання працюючої економіки — це не лише проблема бізнесу. Це прямий удар по єдиному джерелу фінансування Збройних Сил України. Жодна копійка міжнародної фінансової допомоги не йде на зарплати військовим. Вони фінансуються виключно з податків легального сектору.
Коли чиновник вилучає фахівця з реального сектору, запускаються «фіскальні ножиці». Держава отримує солдата, якого треба утримувати (що коштує сотні тисяч гривень на місяць), але одночасно втрачає підприємство, яке генерувало ці податки. Урядова формула не рахує вартість зірваного експорту, не бачить зупинки медичного обладнання в лікарнях, від якого залежить виконання ПМГ, і не враховує соціального колапсу. Є лише один сліпий показник: скільки ще людей можна вичавити
Замість епілогу
Держава, яка знецінює людський капітал, яка перекреслює роки підготовки інженерів, лікарів, енергетиків та творців зброї, розглядаючи їх лише як витратний мобілізаційний ресурс, власноруч ліквідує передумови своєї перемоги. Скорочення бронювання на оборонних заводах, атака на родини з інвалідністю, створення силових трибуналів замість наведення ладу в ТЦК — це не помилка бюрократів. Це інституційний злочин.
Держава та суспільство десятиліттями вкладають колосальні ресурси у формування складного людського капіталу, проте нинішня мобілізаційна система цинічно зрівнює його з некваліфікованою робочою силою. Щоб підготувати повноцінного лікаря або вузькопрофільного хірурга, потрібно від 11 до 14 років безперервного навчання та клінічної практики, а сумарні інвестиції родини й держави у його освіту, стажування та ліцензування сягають від 80 до 150 тисяч доларів. Формування кваліфікованого інженера (наприклад, клінічного технолога чи фахівця ОПК) або senior-айтішника вимагає 7–10 років вищої технічної освіти та індустріального досвіду з прямими вкладеннями на рівні 50–100 тисяч доларів у навчання, обладнання й вендорські сертифікації. Натомість 25-річний юнак без професійної освіти вимагав від системи лише мінімальних базових витрат на середню школу, а його підготовка до стандартних завдань займає від кількох тижнів до трьох місяців. Коли система механічно вилучає унікального спеціаліста з багатомільйонним економічним мультиплікатором, замість того щоб використовувати його інтелект для ремонту томографів, розробки систем РЕБ чи генерування валютної виручки, вона безглуздо спалює сотні тисяч доларів прямих інвестицій і знищує десятиліття безцінного часу, який держава вже ніколи не зможе повернути.
Війна на виснаження виграється максимальною сумарною спроможністю держави воювати, виробляти зброю, ремонтувати техніку, рятувати життя і фінансувати саму себе. Перш ніж підписувати нові постанови, уряд повинен відповісти на одне питання: скільки працюючої України він готовий назавжди втратити разом із цими підписами? З чого, ви, свині ненажерливі, будете зарплати отримувати чи ви плануєте шлагбаумом на 3 свої покоління наперед вичавити з укранців останні гроші?
