— Діду, а як Мазепа взагалі вижив у тій м’ясорубці, яку називають Руїною?
Грицько зачудовано хитав головою.
— Там же гетьмани мінялися ледь не щороку, і кожного другого або розтерзали свої, або вивезли в Сибір чи Стамбул!
Олекса стиха хмикнув, підкидаючи суху лозу в багаття.
— Отож-бо й воно, малий. Руїна — це був час, коли мало було мати залізні м’язи, треба було мати залізні мізки. Іван Мазепа зайшов у цю криваву гру без власного війська, але з козирем, якого не мав жоден інший полковник — він бачив людей наскрізь і знав, коли треба промовчати, а коли налити правильного вина правильній людині.
Коли Мазепа повернувся з Європи на рідну Правобережну Україну, там палав справжній ад. Держава розвалювалася на шматки. Юний шляхтич не побіг махати шаблею в першу-ліпшу ватагу, а прагматично пішов на службу до гетьмана Петра Дорошенка. На залізничних посадах військового канцеляриста та ротмістра надвірної хоругви Мазепа швидко показав, що його європейський лоск — це найкраща зброя для делікатних справ.
Дорошенко миттєво оцінив його мови та знання придворного етикету й зробив Мазепу генеральним писарем і своїм головним дипломатичним інструментом. Саме Іван їздив на найважчі переговори до кримського хана та султанського Стамбула, виторговуючи союзи й балансуючи на лезі ножа.
Але в 1674 році доля зіграла з Мазепою в сувору лотерею. Він віз чергове таємне посольство до Криму, маючи при собі шпигунські листи Дорошенка та... групу лівобережних козаків-заручників у подарунок хану. На нещастя, у степу на них налетів кошовий отаман Іван Сірко зі своїми запорожцями. Листи перехопили, Мазепу зв'язали. Для січовиків, які люто ненавиділи туркофільську політику Дорошенка, Іван був стовідсотковим зрадником, якого належало негайно забити киями або втопити в річці.
— Будь-хто інший уже б молився, — Олекса випустив цівку диму, — але Мазепа ввімкнув свій феноменальний розум. Поки козаки сперечалися, в який бік його голову крутити, він зумів так поговорити з самим Сірком, цитуючи Святе Письмо й розкладаючи перед старим отаманом карти великої геополітики, що той не просто змилувався, а видав історичну фразу: «Не вбивайте його, хлопці, цей чоловік ще знадобиться нашій Батьківщині».
Запорожці відіслали Мазепу на Лівобережжя до суперника Дорошенка — гетьмана Івана Самойловича. Це мав бути смертний вирок, але Мазепа перетворив свій полон на тріумф. Замість виправдань він запропонував Самойловичу те, чого той критично потребував — свій європейський досвід, глибокі знання внутрішньої кухні Правобережжя та зв'язки. Гетьман Лівобережжя був шокований інтелектом бранця. Замість в'язниці Мазепа отримав посаду вихователя гетьманських дітей, а згодом — став генеральним осавулом і найближчим радником Самойловича.
Тринадцять років Мазепа вірно служив Лівобережній державі, виконуючи найскладніші таємні місії у Москві. Там він зачарував тамтешню правлячу верхівку: поки московити бачили в інших старшинах «диких черкасів», Мазепа розмовляв із ними вишуканою латиною та демонстрував бездоганні манери європейського дипломата.
Коли в 1687 році Самойлович через невдалий Кримський похід потрапив у опалу і поїхав у Сибір, уся старшина і козацькі полковники чітко розуміли: єдина людина, здатна втримати автономію України в цих жорстких логістичних умовах і не дати Москві ліквідувати гетьманство — це Мазепа. На Коломацькій раді він абсолютно прагматично, без жодної краплі крові, взяв до рук гетьманську булаву.
Олекса вибив попіл із люльки об камінь.
— Він пройшов крізь вогонь, полон, суди й зради, малий. І вийшов звідти не просто живим, а переможцем. Бо козацька дипломатія — це вміння тримати удар навіть тоді, коли твоя шабля зламана, а доля висить на одній волосині.
Історії українських козаків
