Ситуація в Ірані та навколо нього станом на зараз

Отже, відправна точка на сьогодні полягає у припущенні, що США можуть окупувати три спірні острови в Перській затоці й передати їх ОАЕ в обмін на військову базу, а також провести десантну операцію на острові Харг, де зосереджені основні іранські запаси нафти та розташований глибоководний порт.

Навколо цього вибудовуються дві несумісні логіки. Перша - логіка примусу: США не потребують згоди Ірану. Війна закінчиться, коли атакувальний потенціал режиму досягне нуля - через військовий тиск, внутрішній колапс і нейтралізацію фінансування КВІР. Захоплення островів створить нову реальність, яку Іран змушений буде прийняти.

Натомість інша - логіка виснаження - каже, що ісламський режим сприймає цей конфлікт як історичну можливість нав’язати вигідне для себе припинення вогню: зберегти ядерні здобутки, ракетні запаси й мережу проксі, жорстко обмеживши американську свободу дій у регіоні на майбутнє. Замість капітуляції - стратегія виснаження.

Є ще одна «маленька» проблема зі сценарієм захоплення островів: війна після цього не закінчиться. Іранське керівництво не прийме такого результату і не погодиться на мир, поки під питанням територіальна цілісність країни. Від Харга до трьох спірних островів - Тегеран реагуватиме жорстко на будь-який подібний крок.

Загалом бачимо, що між тактичним успіхом, який демонструє коаліція, і стратегічним результатом відсутній місток - війна не закінчиться незалежно від того, скільки островів буде захоплено і скільки цілей знищено.

На відміну від тактичного успіху, який вимірюється кількісно і відносно швидко (скільки цілей знищено, наскільки деградувала бойова спроможність противника, який відсоток ракет перехоплено), стратегічний результат вимірюється якісно і проявляється лише з часом: чи змінилася поведінка противника, чи досягнута політична мета, яка і була причиною застосування сили, чи є стабільним новий стан справ після завершення активної фази.

У випадку з Іраном стратегічний результат означав би одне з двох: або зміну режиму і прихід до влади уряду, який відмовиться від ядерних амбіцій і регіональної агресії, або переконливу капітуляцію поточного режиму і підписання угоди, яка це гарантує.

Жодного з цих результатів поки що не видно навіть на горизонті.

З усіх іранських опозиціонерів, на мою думку, системну роботу зараз проводить лише Реза Пехлеві. На відміну від інших, у нього немає вибору. Його мотивація екзистенційна, а не кар’єрна. Він не може «не займатися політикою» і жити нормальним життям. Це і тягар, і ресурс: людина, яка все своє свідоме життя готувалася до одного моменту, має особливий тип концентрації, якого немає у тих, хто прийшов в опозицію через кар’єрні чи ідеологічні мотиви.

Він має політичне чуття. Призначення Ширін Ебаді головою «Комітету з розробки регламенту перехідного правосуддя» - це не випадковість. Це розуміння, що очолювати такий орган має людина, якій довіряють ті, хто не довіряє самому Пехлеві. Це нетривіальне рішення для особи з монархічним бекграундом. Так само формат «перехідної фігури, яка не претендує на посаду» - це розумне позиціонування, що знімає найгостріші заперечення і дає республіканцям можливість співпрацювати з ним, не зраджуючи власних принципів.

Він або його радники, очевидно, засвоїли урок 1979 року: якщо опозиція приходить до влади без інклюзивного процесу - вона або сама стає авторитарною, або розколюється і програє тим, хто краще організований.

Проблема в тому, що найкраще організованою силою в сьогоднішньому Ірані (після КВІР) є... знову релігійні мережі. Не монархісти з діаспори. І це та структурна схожість із 1979 роком, яку аналітики помічають, але рідко озвучують уголос.

Igor Semyvolos