Історія колишнього заступника генерального прокурора Дмитра Вербицького вже давно стала лакмусовим папірцем для всієї антикорупційної системи України. Журналісти, активісти та НАЗК зібрали достатньо доказів незаконного збагачення та внесення недостовірних даних до декларації. Однак ключового процесуального рішення – вручення підозри – досі немає. Хоча провадження у цій справі НАБУ відкрило ще 13 травня 2024 року. І це дивно. Тому що на тлі атак з боку СБУ нашим антикорупціонерам варто було б навпаки продемонструвати свою ефективність.
Але з'явився шанс прискорити процес прийняття рішення нашими непримиренними борцями з корупцією. Мегі відомо, що до НАБУ звернулися нардепи з вимогою пояснити, коли відомство планує виконати свій прямий обов'язок.
Ця ситуація знову порушує питання про те, чи дійсно антикорупційні інститути здатні діяти незалежно і неупереджено, або ж затягування справи Вербицького є ознакою політичного «кришування» і вибіркового правосуддя. А провладний дах у Вербицького доволі високий. Суспільство чекає не риторики і відписок, а конкретних кроків. Наприклад, вручення підозри, яка стане доказом, що закон однаковий для всіх, навіть для високопоставлених прокурорів і що процес йде.
У своєму зверненні депутати ВР прямо вказують: НАЗК завершило повну перевірку декларації ексзаступника генерального прокурора і виявило ознаки незаконного збагачення на суму близько 29-30 млн грн і недостовірних відомостей на понад 2,3 млн грн. Ці матеріали вже передані до правоохоронних органів, а НАБУ відкрило кримінальне провадження. Проте, попри резонанс і очевидну доказову базу, підозру Вербицькому так і не вручено.
Перші журналістські розслідування щодо Вербицького з'явилися ще влітку 2024 року. «Схеми» та інші проєкти зафіксували, як прокурор облаштувався в елітному котеджному містечку «Коник» під Києвом, де нерухомість була придбана через племінника за заниженою ціною. У шість разів дешевше ринкової (!). Сам експрокурор намагався виправдатися тим, що формально об'єкт не належить йому, проте камери спостереження фіксували його регулярне проживання в цьому будинку.
Паралельно увагу журналістів привернула його партнерка Христина Ільницька, яка раптово стала власницею котеджу вартістю близько $1,2 млн і автомобіля Porsche Macan за $100 тис., хоча її задекларовані доходи за десятиліття ледь перевищували 360 тис. грн. Цей дисбаланс між способом життя і задекларованими коштами став ключовим аргументом для початку антикорупційних перевірок.
Подальші розслідування лише розширили картину. У пари виявили ще низку об'єктів: житловий будинок в Одесі, квартиру і земельну ділянку в турецькій Анталії, парк преміальних автомобілів Lexus і Porsche, а також значні суми готівки і криптовалюту незрозумілого походження. Національне агентство з питань запобігання корупції провело аудит декларацій і офіційно зафіксувало, що обсяг необґрунтованих активів Вербицького становить майже 30 млн грн. Додатково агентство виявило розрив у понад 2,3 млн грн між реальними витратами і задекларованими доходами. Ці дані стали формальною підставою для відкриття кримінального провадження, проте досі підозрюваному так і не вручено підозру.
Після звільнення в липні 2024 року Вербицький спробував повернутися в публічне поле в якості «мецената». Він очолив благодійний фонд «Країна Добра», активно піарився на роздачі пайків і безплатних сертифікатів, а також повернувся в політику через регіональну структуру партії «Батьківщина».
Фактично благодійність стала прикриттям для збереження впливу і спроби очистити імідж. Але за фасадом «філантропа» ховаються все ті ж десятки мільйонів сумнівного походження. Згодом стало очевидно, що його «соціальна активність» не викликає довіри у суспільства: фонд частіше виглядав як інструмент політичного піару, а не реальної допомоги.
Спроба Вербицького закріпитися в партійних структурах також провалилася. Під тиском скандалів і негативного резонансу «Батьківщина» фактично вигнала його зі своїх лав, дистанціювавшись від токсичного персонажа.
Справа Вербицького - це не просто приватний кейс. Вона стала символом того, наскільки крихким залишається суспільний кредит довіри до НАБУ. Суспільство вже виходило на «картонний майдан» на підтримку антикорупційних органів, демонструючи готовність захищати їх незалежність. Але цей кредит довіри необхідно відпрацьовувати реальними діями.
Сьогодні перед НАБУ стоїть принциповий вибір: або бюро доводить справу до вручення підозри і тим самим підтверджує свою ефективність, або остаточно втрачає довіру, дозволяючи фігурантам з багатомільйонними активами продовжувати ховатися за політичними зв'язками і благодійними вивісками.
У цьому сенсі кейс Вербицького виходить далеко за межі персональної історії: він стане показником, чи здатна система протистояти впливу колишніх високопоставлених чиновників і довести справу до логічного фіналу. Рішення по ньому буде не тільки юридичним актом, але і сигналом для всього суспільства. Від відповіді на питання «Чи дійсно в Україні існує принцип невідворотності покарання?», залежить і доля самого НАБУ.
