Чому місто назвали Новгородом?
Бо десь був Старий Город.
І цей Старгород — не вигадка і не метафора. Він існує. І стоїть там, де офіційна історія забороняє нам шукати Русь.
Старгород (Старигард) — столиця вагрів, західнослов’янського народу, розташованого на південному узбережжі Балтійського моря, у сучасній Німеччині. Саме звідси, з берегів Балтики, прийшов Рюрик — разом зі своєю руссю, щоб заснувати не державу, а філію уже існуючої.
Справжній Рюрик — слов’янин. І родом він із земель, які в ті часи називалися Варязькою Руссю.
Біля Балтійського моря жили ободрити, руяни, лютичі, поморяни — це і є ті варяги, яких згадує літопис. Слов’янські воїни й мореплавці, які билися з німцями, тримали у страху Скандинавію і навіть обкладали Данію даниною.
А тепер увага: на українській землі, в Львівській області, є село Старгород, і поруч — Варяж, Русин, Свитазів. Це не випадковість. Це — нитка, що з’єднує нас з тими самими ваграми, слов’янськими князями і воїнами, яких історія намагалася викреслити.
Повість врем’яних літ прямо каже:
• варяги — це народ, а не просто «найманці» і не нормани.
• Русь — це ті, кого покликали княжити;
• вони прийшли «з-за моря» вже як русь, а не стали нею тут.
А Новгород? Новгород — це те куди прийшла ця Русь.
Що ж сталося з цією правдою?
Її поглинула імперська машина.
Починаючи з XVIII століття, Петербург залучив іноземних істориків (Міллера, Байєра, Шльоцера), які переписали наше минуле — назвали слов’ян племенем, а вікінгів зробили «засновниками Русі».
Російська імперія поставила завдання: зробити так, щоб центром слов’янства стала Московія. Щоб Русь «почалась» у Новгороді, а закінчилась у Петербурзі. Для цього й створили норманську теорію.
І зробили її «офіційною».
І замовчали Старгород, Аркону, Варягів-слов’ян.
І стерли з пам’яті слов’янську Атлантиду — могутню Варяжську Русь.
Але залишилися топоніми. Залишилися літописи. І залишилися ми.
Щоб відновити правду.
Варяжська Русь жила на півдні Балтійського моря. Її дружини воювали з вікінгами. Її князі правили народами. Її укріплення й досі стоять у Німеччині, Данії, Швеції. Її назви — в наших селищах, її пам’ять — у нашій крові.
