2026-й не принесе нам “миру” в класичному сенсі — миру як наслідку поразки агресора, покарання злочину й відновлення справедливості. Він принесе інше: спробу перевести війну в угоду, а країну — в рядок чужої бухгалтерії. Не тому, що раптом з’явиться геніальний дипломатичний план, а тому, що нова американська логіка дивиться на війну не як на моральну межу цивілізації, а як на проблему, яку треба закрити — швидко, ефектно, з підписом і заголовком.
Тут важливо не підміняти аналіз емоцією. Заяви Трампа, які прозвучали останніми днями, не просто “скандальні”. Вони — рентген його мислення. Коли він говорить: “нам дійсно потрібна Гренландія… для оборони”, він не сперечається з Данією, не переконує союзників і не шукає компромісу; він формулює принцип права “мати”, виправданого безпекою. Коли він кидає у світ: “Венесуела відправилася до пекла… невдала країна… катастрофа”, він не оцінює — він маркує державу як об’єкт, який можна “перезібрати”. А коли він погрожує Дельсі Родрігес “дуже високою ціною”, можливо “вищою за Мадуро”, він демонструє переговорний стиль, який у міжнародних відносинах працює як рекет: зроби правильно — або буде гірше.
Ці три фрази, як три цвяхи, прибивають до стіни одну думку: у 2026 році Трамп поводитиметься з Україною не як із союзником у війні проти імперії, а як із кейсом, який треба “вирішити”, і як із партнером, якому показують ціну непокори. Це не про симпатії чи антипатії. Це про метод.
Тепер перенесімо цю методологію на “20 пунктів”, які нам продають як мирний план. Проблема тут навіть не в тому, що документ може містити окремі “солодкі” елементи — гроші на відбудову, декларації про гарантії, красиві формули про майбутнє. Проблема в конструкції: він намагається замінити поразку агресора паузою, а справедливість — процедурою оформлення. У такій рамці Росія перестає бути злочинцем, якого треба примусити відступити й відповісти; Росія стає “стороною”, яку треба “залучити до миру”. А Україна, якщо не приймає запропоноване, автоматично перетворюється на “ту, що не хоче миру”. Це найстаріша пастка Кремля, тільки тепер вона прошита американською ниткою і продана як “реалізм”.
Ключове, що буде визначати 2026 рік, — це не тексти пресрелізів, а логіка тиску, яку Трамп використовує скрізь, де бачить можливість швидкого результату. Він любить дедлайни, бо дедлайн перетворює складну моральну проблему на “просте рішення, яке треба ухвалити сьогодні”. Він любить умовну підтримку, бо ресурс — це важіль, а важіль — це влада. Він любить персоналізацію, бо приниження партнера дає домінування без зайвих аргументів. Він любить створювати “факти”, а потім змушувати всіх під них підлаштовуватись — так працює бізнес, так працює політика сили, так працює й оця нова “дипломатія”.
Для України це означає дуже конкретний сценарій. По-перше, 2026-й буде роком дедлайнів і “останнього шансу”: нас підштовхуватимуть до формули “ще трохи — і мир”, а відмова автоматично стане “зривом миру”. По-друге, допомога США — особливо там, де вона критична (ППО, боєприпаси, фінанси) — ризикує перетворитися на систему “порцій під прогрес”: не як зобов’язання союзника, а як кнопка “видати/заморозити”. По-третє, Вашингтон активно перекладатиме витрати на Європу: “це ваш континент — ви й платіть”, підсилюючи в європейських столицях спокусу “закрити війну” компромісом, щоб не платити довше. По-четверте, санкції можуть стати товаром — “стимулом миру”, який можна послабити за “конструктивність” Кремля, що на практиці означатиме відновлення ресурсу агресора. І, нарешті, буде підштовхування до внутрішньої легітимації угоди — парламентом чи референдумом, що звучить демократично, але в умовах війни й інформаційної війни легко перетворюється на поле розколу і маніпуляцій.
Саме тут і починаються наші стратегічні розвилки — не теоретичні, а екзистенційні.
Перша — між короткою паузою і довгою небезпекою. “Компроміс”, який не примушує Росію програти, може подарувати відносну тишу зараз, але майже гарантовано створить таймер повтору, бо Кремль не змінює мети — він змінює темп. Пауза для Росії — це завжди накопичення ресурсу, відновлення інструментів тиску й повернення у момент, коли Захід знову втомиться. Відмова від “рамки” теж не виглядає комфортно: це ризик тиску ресурсом і спроби перекласти провину на Київ, але водночас це шанс не закріпити поразку у правовій формі й тримати простір для кращих умов у майбутньому.
Друга розвилка — Європа як опора або Європа як співучасник “закриття кейсу”. Ілюзії тут небезпечні. Європа неоднорідна: частина її прагнутиме швидкої нормальності, частина — передусім східний фланг і Британія — не має права на самообман, бо живе поруч із Росією фізично. Отже, ставка України у 2026-му — не на загальні заяви, а на технічну й політичну інтеграцію: спільні оборонні виробництва, довгі контракти на боєприпаси, коаліції стримування, реальні зобов’язання, які не залежать від настрою Білого дому.
Третя розвилка — план “Б” як індустріальна й військова реальність, а не як гасло. Якщо американська підтримка стає умовною, Україна мусить переходити в режим максимальної самодостатності: ОПК, ракети, дрони, РЕБ, ремонтна база, логістика. Це не романтика “самотужки проти світу”, це прагматична відповідь на світ, який торгується. Паралельно — безпекова сек’юритизація через двосторонні й регіональні оборонні угоди з тими, хто реально розуміє російську загрозу. Якщо НАТО політично блокується, тимчасові контури стримування стають не примхою, а страховкою.
Четверта розвилка — внутрішня стійкість. Будь-яка “мирна рамка” в 2026-му буде детонатором внутрішнього конфлікту: підписувати чи не підписувати, “втомилися” чи “зрада”, “тиша” чи “таймер повтору”. Росія вкладатиме ресурси в розкол, бо розкол дешевший за танки. Якщо держава не збудує чесної комунікації і механізмів консолідації — з ветеранами, волонтерами, армією, громадами — зовнішня стратегія розсиплеться на внутрішній ворожнечі.
П’ята розвилка — спокуса “перечекати” Трампа до наступного циклу США. Це можливо лише тоді, коли перечікування має ресурсну базу: мінімально забезпечений фронт, реальна європейська підтримка, працюючий ОПК, санкційна дисципліна й керована внутрішня політика. Інакше “перечекати” перетворюється на повільне виснаження, яке закінчиться підписом на гірших умовах.
Уся логіка цього року зводиться до однієї жорсткої формули: світ шукає комфорт, Москва — паузу, Трамп — трофей, Україна — виживання. У цій конфігурації “мирний план”, який не містить реального примусу Росії, буде продаватися як прагматизм, але на практиці працюватиме як підготовка до наступного циклу війни. І якщо нам хочуть сказати, що це “історичний шанс”, варто відповісти: історичний шанс буває тоді, коли зло зупиняють і карають, а не тоді, коли зло отримує паузу й легалізацію.
Висновок тут не моральний — він прикладний. Україна має будувати відповідь на психотип і метод Трампа, а не на його риторику. Не сперечатися з “угодою словами”, а підвищувати ціну “оформлення” до рівня, який робить його невигідним і небезпечним для всіх. Далекобійність і спроможність карати інфраструктуру війни, а не лише збивати наслідки терору. Санкційний прес, який реально душить, а не створює заголовки. Європейський контур стримування, який працює без американського настрою. Власний ОПК як національний режим. І внутрішня консолідація як головна протидія російській “дешевій зброї” — розколу.
Бо якщо Україну справді почнуть “оформлювати” в 2026-му, то оформлення відбуватиметься не в одному підписі. Воно відбуватиметься щодня: дедлайном, умовною допомогою, санкційним торгом, референдумною пасткою, розколом, ілюзією, що “тепер нарешті все закінчиться”. І якщо ми не витримаємо цю хвилю, наступна серія буде гіршою — не тому, що ми “не захотіли миру”, а тому, що ми підписали паузу для ворога й назвали її миром.
