Сьогодні хочу нагадати вам за те, що в полоні у окупантів знаходиться дуже багато наших захисників. Окремо від усіх утримуються полонені «азовці», до яких на росії особливо жорстоке ставлення без розмежування жінки це чи чоловіки, сержанти чи офіцери. Будь яка приналежність до «Азова» робить з людини вічного заручника без будь яких варіацій обміну.
Я постійно пишу про полонених «азовців» та суди над ними, бо це єдина моя можливість щось зробити для цих людей, зраджених та покинутих. Скільки їх у полоні? Скільки жінок, скільки чоловіків? Скільки вже отримали вирок? Скільки знаходиться по таборам, скільки по тюрмах? Де саме утримуються ті «азовці», яких засудив російський суд? Скільки їх померло у в’язницях? Чи підіймається питання «Свободу «Азову» на якихось публічних міжнародних майданчиках: ПАРЄ, перемовини, чи напряму доповіли про цих бранців Трампу?… Питань багато. Ми нічого не знаємо про наших Героїв з моменту, коли їм було наказано здатися у полон з гарантією негайного обміну. Де ті гарантії, хто за них відповідає?
Я нікого з них не знаю. Але я слідкую за усіма судовими процесами, які йдуть над «азовцями» у Ростові, пишу про це, привертаю увагу, бо не знаходжу хоч якогось просвіту в цих публічних засудженнях, не знаходжу відповіді на будь яке питання, щодо «Азову».
З сумом згадую ті часи, коли весь світ волав «Свободу Надії Савченко». Як це резонує з мовчанням щодо «азовців». Як різняться суди, немов вони проходили в різних росіях, різних світах. Ось Надя у вишиванці, тикає факи російській пресі, а ось зламані «азовці» з пустими очима, без софітів, без адвокатів, без підтримки. Чому?
Якось мене заспокоювали, мовляв, так треба, обмін не любить шуму, але чому тоді інформаційний шум навколо полонянки був й грав важливу роль не тільки в її житті, а й у висвітленні воєнних подій. Шуму не має, як й обміну. З моменту полону «азовців» пройшло майже 4 роки. Мені здається, що в цьому питанні щось аж занадто тихо.
То може ну його, таку гробову тишу? Може поки ми мовчимо вони вмирають? Може світ вже й забув за той «Азов»? Може досить ницості та подвійних стандартів, бо «Герої не вмирають», яке кричать зустрічаючи «На Щиті» якось вже й не потрібно мертвим Героям. Чому ми ділимо наших полонених на зіркових та звичайних? Зірковим міжнародне «Свободу», підтримку, шум, звільнення, а звичайним тихий вирок Ростовського суду й забуття.
Після винесення вироку у Ростовському суду «азовців» відправляють назад до колонії у Довжанську, аж поки не етапують до в’язниць чи таборів росії. Як правило військовополонені повинні утримуватися згідно міжнародних стандартів та правил Женевської конвенції. Людина, яка відбувала покарання в одній українській в’язниці, розповідала мені про утримання наших в’язнів й російських військовополонених. Це абсолютно два різних світи. Й це холодна жорстокість. Українські в’язні, тобто люди, які відбувають покарання за скоєння будь яких злочинів перебувають в гірших умовах ніж росіяни. Наведу деякі приклади.
Утримання одного російського військовополоненого в Україні, за даними Міністерства юстиції (станом на 2023 рік), коштує понад 11 тисяч гривень на місяць (хоча вказується, що на українського ув’язненого виділяється більша сума, по суті вона йде тільки на зарплати персоналу, а не на харчування чи медичне забезпечення).
Ця сума включає харчування, одяг, комунальні послуги, медичне забезпечення. Усього на утримання таборів для полонених окупантів з 2022 року було витрачено понад 294 млн грн. Основні складові витрат це звісно харчування та побут ув’язнених. От в харчування та побут додає фінансування ЧХ та міжнародні донори, тому сума зростає вдвічі. Окрім утримання, полонені росіяни можуть працювати, а їхній середній заробіток у таборах становить від 1,5 до 2 тисяч гривень на місяць. Звісно фінансування йде з Держбюджету, але частину витрат на їжу та побут покривають міжнародні партнери та благодійні організації, зокрема Міжнародний комітет Червоного Хреста, а зарплату персоналу платять з фонду заробітної плати.
Тобто Україна робить усе, щоб створити російським військовополоненим гідні умови утримання згідно Женевської конвенції.
Щодо утримання українських військовополонених на росії, то цитую мовою оригіналу: «Точных официальных данных о стоимости содержания одного украинского военнопленного в рублях рф не публикует, так как эта информация засекречена. Военнопленные содержатся в спецучреждениях, а условия регулируются Женевской конвенцией, включая питание, медицинскую помощь и охрану.
На октябрь 2024 года, в российском плену находились тысячи (скільки точно не відомо, – прим. автора) украинских военных и гражданских лиц. Международный комитет Красного Креста имеет право посещать места содержания военнопленных (а може й ні, чи є хоч якісь данні про кількість перевірок місць утримання українських військовополонених ЧХ – не відомо, – прим. автора), хотя стороны часто жалуются на ограничение доступа. Финансовые расходы на питание, одежду, постельные принадлежности и коммунальные услуги не раскрываются».
Що мені розповів ексув’язнений зі свого погляду на утримання українських в’язнів та російських військовополонених.
Росіянам завозять питну воду у ПЄТ-пляшках, навіть декілька видів, газовану, не газовану, різні марки, лікувальну, нашим – з під крану. У російських в’язнів (військовополонених) є усе, фрукти, овочі, м’ясо, цукерки, кава, чай, соки, цигарки, у наших цього немає, як не має стоматологів, МРТ, КТ, медогляду та іншого медичного обслуговування. Каша, кусень хліба, чай – це українцям. Вибір м’ясних блюд, гарячих, салатів, десертів, фруктів, цілодобове чергування лікарів – це росіянам. Чому? Кажуть, що забезпечення росіян взяв на себе «Червоний хрест», але витрати на них внесено й до бюджету, тобто це й витрати України такі самі, як витрати на українського в’язня, але забезпечення різне.
Саме тому у в’язницях так багато хворих на туберкульоз, й туберкульоз вже стає професійним захворюванням для тих, хто працює в СІЗО чи колоніях. Ще на Донбасі правозахисники фіксували численні порушення прав ув’язнених, норми годування та утримання, а також відмови у доступі до медичного обслуговування, як й численні звернення працівників колоній за лікуванням на туберкульоз. Тобто це наслідки радянської системи, яка дозволяла створювати нелюдські умови відбуття покарання.
Так, в’язень, це той, хто відбуває покарання за скоєння злочину й негоже щоб він, як сир у маслі… але ж чому тоді нашим вбивцям лакшері умови? А де ж повага до людини, права людини на гідні умови утримання, бо чомусь в Європі в’язні знаходяться в інших умовах, бо повага людини та її право на гідне життя зберігаються за ними навіть у в’язниці. В нас же на повагу мають право росіяни, які прийшли сюди нас вбивати.
Утримання одного ув’язненого в Україні у 2024–2025 роках коштує близько 14000 – 14165 гривень на місяць, що значно перевищує розмір мінімальної заробітної плати. Левова частина цих коштів (майже 70%) витрачається не на потреби в’язнів, а на оплату праці персоналу кримінально-виконавчої служби, а має бути інша графа на виплату зарплати, комунальні послуги та утримання в’язня (побут, їжа). Тобто, якщо на одного росіянина на харчування йде 10 000 гривень у місяць (десь 330 грн на день), то на одного українця десь 100 грн на день.
А в яких умовах утримуються наші військово полонені на росії? Чогось «Червоний хрест» про це не звітує й водичку з фруктами по російським тюрмах для українців не возить. Наші полонені повертаються виснажені, зі слідами катування та голодування й вмирають вдома, бо хвороби та руйнівні процеси, які запустили не людські умови утримання: холод, голод, катування.
Я не кажу про те, що ми маємо утримувати російських полонених у ямах та морити голодом. Звісно ми європейці, люди й усе таке толерантне, але може тоді зрівняти умови утримання у в’язниці для українців та росіян?
Чи може якось починати впливати на росії, щоб міжнародні інституції з захисту прав людини мали змогу аналізувати та фіксувати якість утримання українських полонених в російських таборах чи в’язницях аж до обміну?
Може міжнародним інституціям передати списки полонених «азовців», щоб їх представники об’їхали усі в’язниці та табори де після винесення вироку суду утримуються наші хлопці, бо ж судять не тільки «азовців»?
Як відбуваються суди на Ростовщині я теж писала.
Оце Ростовський суд виніс вирок 10 грудня 2025 року щодо солдата 12 бригади спецпризначення «Азов» Валерія Єрємєєва, якого захопили у полон під час оборони Маріуполя на Донеччині, засудив російський суд за сфабрикованими звинуваченнями у нібито вбивстві мирного жителя. Сержанта матеріального забезпечення полку «Азов» росіяни засудили на 22 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. На усе «розслідування» пішло півтора місяця.
В цьому році «ксерокс» Південного окружного військового суду у Ростові-на-Дону знову засудив бійця українського підрозділу «Азова» Олександра Азарова до 18 років позбавлення волі за сфабрикованими звинуваченнями «участь у терористичній спільноті та навчанні тероризму». Звинувачень у конкретних злочинах, зокрема проти цивільного населення, йому не пред’являли, у полон захисник потрапив у травні 2022 року у Маріуполі. Справа 39-річного Олександра Азарова надійшла до суду у грудні й нашвидкуруч була розглянута приблизно за місяць.
Ось так виглядає російський суд. Так само там засуджують й тих, кого в ОРДЛО затримали по доносам за «работу на СБУ».
Щодо суддів Південного окружного військового суду у Ростові-на-Дону, які штампують вироки нашим Героям «азовцям», я писала про необхідність введення щодо них персональних санкцій, внесення їх у «Миротворець» та передачі їх у розшук, як міжнародних злочинців, але…
Європейський Союз у листопаді 2025 року запровадив санкції проти низки осіб, з Ростовської області, за причетність до катувань українських військовополонених та репресії, зокрема проти керівництва СІЗО №2 у Таганрозі та представників місцевої системи виконання покарань. Суддів Південного окружного військового суду у Ростові-на-Дону у санкціях не має. Та й конкретні прізвища суддів у санкціях не виділені, бо, як пишуть, основний удар спрямовано на пенітенціарну систему, то ніжать свої тілеса ростовські судді у Єгипті, Туреччині та купують нерухомість у Європі, як нічого й не було.
Санкції мають бути застосовано відносно кожної особи, з прізвищем, адресою, фото, відносно її родини, а не «ні про що».
Не отримали жодного покарання чи переслідування й особи з 38 колонії м. Довжанськ, Луганська область, де катують та утримують «азовців» перед етапуванням до Ростовських судів.
Цих «але» стільки багато, що інколи опускаються руки. Тоді я йду дивитися на фото наших хлопців, які там за гратами у Ростові. Мені так боляче від їх спустошених поглядів, що я роблю хоч цю маленьку справу- не даю забути за наших полонених своїм читачам. Може колись щось зміниться й теперішнє «не на часі» зникне, як уся та ганебна байдужість по відношенню до тих, хто першими зустрів та затримав ворога навіть на не підготовлених позиціях.
Я читаю про їх долі. Оці вироки по життєві чи на 20 років й розумію, що ми їх ніколи не побачимо живими, а як про це думати рідним. 20 років у російській катівні, це… це без шансу вижити.
Тому мені не подобається мовчання навколо «азовців» та інших полонених українців.
