Росія на ТОТ поводиться не як тимчасовий окупант, а як колонізатор, який діє за схемою, відпрацьованою ще на Кубані. Спершу — паспортизація. Людину шантажують: без “червоного аусвайсу” ти не отримаєш зарплати, пенсії, медичної допомоги. Вибір під дулом автомата не є вибором, але Кремль видає це за “добровільне приєднання”.
Далі — школа. Українська мова зникла. Дітям пояснюють, що Україна — вигадка, що їхні діди “воювали за Росію”. У класах висять портрети Путіна, на уроках історії розповідають, що Крим “повернувся додому”. Так виростає покоління, якому з дитинства викреслюють пам’ять.
Наступний крок — мілітаризація. Чоловіків на вулицях хапають і кидають у військкомати. Підлітків тягнуть у “Юнармію”, змушують носити форму й співати російський гімн. Це вже не просто окупація території, а формування нового населення.
І, нарешті, переселення. Як у 30-х роках на Кубані, так і тепер — в українські міста завозять росіян із депресивних регіонів, роздають їм квартири, залишені депортованими або вбитими українцями. Це повільна, але цілеспрямована заміна людей.
Москва воює не лише зброєю. Її головна зброя — час. Вона знає, що десять років окупації без опору здатні знищити будь-яку ідентичність. І саме це — її ставка.
Вода як зброя і символ
Коли у 2014 році Україна перекрила Північнокримський канал, світ довго сперечався: чи це гуманно? Але істина проста: забезпечення населення окупованих територій — обов’язок окупанта. Росія хотіла Крим? Тоді вона мала дбати про воду. Замість цього вона десятиліттями проїдала інфраструктуру, бурила свердловини й будувала химерні проекти опріснення, але проблему не вирішила.
Донбас отримав свою водну катастрофу пізніше. Після зруйнування каналу Сіверський Донець – Донбас у 2022 році міста залишилися без води. У Донецьку вода з крана — раз на кілька днів, часто іржава й непридатна. У Маріуполі люди носять відра до цистерн. Луганщина пересихає.
Росія використовує це як аргумент: “Дайте воду, інакше помруть ваші люди”. Але це цинізм. Бо саме Росія зруйнувала гідроспоруди й тепер хоче, щоб Україна врятувала окупанта. Єдиний гуманний вихід — звільнення територій. Тільки тоді вода повернеться до людей як символ не рабства, а свободи.
Українська протидія: світло у темряві
Попри окупацію, Україна щодня нагадує: ви не забуті. Радіо на середніх хвилях пробивається крізь глушилки. Учителі ведуть онлайн-уроки з підвалів і горищ, ризикуючи життям, щоб дати дітям українську програму. Партизани підірвали вже не одну базу, доводячи, що спротив живий.
Але ці зусилля — точкові. Вони тримають надію, але не замінюють системи. Бо системи у Києві немає.
Українська влада: між байдужістю і піаром
Тут треба говорити жорстко. Міністерство реінтеграції мало б бути мозковим центром деокупації. Насправді це стало “МінДічем” — вивіскою для піару й освоєння коштів. Презентації, форуми, круглі столи. Але жодної відповіді на головне: що буде з паспортами? що буде з власністю? як повернути довіру?
І поки влада займається імітацією, російська пропаганда заповнює вакуум. Людина в окупації включає телевізор і чує: “Україна вас кинула”. І що вона бачить? У Києві чиновники крадуть мільярди й лишаються безкарними. Мін’юст, СБУ, парламент — мовчать. Це не просто корупція. Це удар по тих, хто ще тримається за українську ідентичність. Бо як пояснити донеччанину чи кримчанину, що він має любити Україну, якщо у Києві крадуть і не відповідають?
Повернення: земля і свідомість
Найважче почнеться не у день деокупації, а наступного ранку. Бо повернути землю можна швидко. Повернути людину — роками.
Україна має дати прості й чесні відповіді:
• російські колоністи мусять виїхати;
• паспорти, отримані під примусом, не стануть клеймом;
• власність і документи будуть відновлені;
• освіта, культура, церква — повернуться з першого дня.
І головне — люди мають побачити нову якість держави. Якщо ми повернемося туди з тією ж системою “МінДічів” і безкарності, ми програємо ще раз.
Висновок: ТОТ як дзеркало державності
Кубань — це попередження. Там українська ідентичність була стерта за два десятиліття. ТОТ сьогодні — це наш тест. Якщо ми не змінимо державу тут, ми втратимо людей там.
Росія системна і жорстока. Україна поки що хаотична й часто байдужа. Але саме від нас залежить, чи ці мільйони людей відчують: у них є Батьківщина, яка варта того, щоб за неї триматися.
Перемога — це не прапор над адмінбудівлею. Перемога — це коли люди в Донецьку чи Сімферополі самі скажуть: ми вдома.
