В ситуації нашої допомоги країнам Перської затоки - вважаю, ми маємо допомогти, щоб збільшити цінність української держави на геополітичній арені. Проте було б краще запропонувати їм приїхати до нас повчитися - ми готові, ми відкриті, welcome. Водночас це прекрасна можливість показати арабам, що роблять росіяни на нашій землі.
В інтернеті десь є фото Умєрова в дуже підлабузливій позі перед Трампом. І це ж "обличчя" воюючої країни, одне з них. По вуха в павутині корупційних скандалів, коли, вибачайте, команда представників нашої влади виглядає на одне обличчя (Арахамія, Умєров, Зеленський, Міндіч, і сюди запишу навіть Коломойського - бо вони справді мають щось спільне, як на мене) дуже складно бути, а не здаватися. Погодьтеся, Україна - це про цінності та сенси, а не про "договорняки" насамперед. І коли тобі не болить під час читання нашої історії, коли байдуже до імен і їх внесків, до того, що Сталін свого часу перемішав вільних людей з рабами - про сенси та гідність справді складно. Навіть розумію. Банально, але сюди якраз вкладається: народжений повзати літати не може.
Тим не менш заявляти про Україну з нової, сильної позиції, треба і важливо. Не так, щоб тебе сприймали за офіціанта - ти сам принесеш, сам прибереш, отримаєш чайові. А "поважні" люди з великими грошима, які завжди дивилися на тебе зверху вниз, знову повернуться до тебе спиною, бо ти не їх калібру. Так вони звикли думати про тих, хто краде в своєї країни, свій особистий дріб'язок ставить вище за майбутнє мільйонів українців - і це ж все видно. Це читається. Всі це бачать - хто і як представляє величний народ України, і з цього формується й відношення до нас. Не тому, що самі ідеальні - а тому, що якщо ти зі своєю країною ось так, то і з тобою так можна.
Не всі з цим погодяться, але вважаю, що нас привчають дякувати безкінечно, залишаючи нам роль, яку ми грали величезну частину своєї історії - розірвані між Польщею та московитами. Нас звикли бачити прислугою, яка йшла на панщину, яка гинула за інтереси російських царів, яка розхльобувала наслідки співпраці Сталіна й Гітлера, і всі її спроби випростатися, вирватися на волю закінчувалися невідомими для світу, для широкого загалу. Не дуже мені імпонує така роль сьогодні. Щось треба змінювати в розумінні себе - в тому, що ми не тільки дякуємо, але й маємо, за що нам дякували б інші. Хоча б за те, що ми сьогодні задля безпеки інших витрачаємо найдорожчу валюту в світі - наші життя.
Мені здається, люди з гідністю і пропонують з гідністю. І навіть просять з гідністю. І дякують теж. Проте й відношення до себе отримують відповідне.
Я про це.
