"Українці — титульна нація без титулу" - Владислав Смірнов

Чому в державі, яку вони створили, українців бояться більше, ніж ворогів

Є держави, які під час війни цементують власну державотворчу націю. А є держави, які розмивають її до рівня адміністративного населення. Україна сьогодні небезпечно рухається другим шляхом. Формально в нас є Конституція, прапор, герб, армія, державна мова й мільйони людей, які воюють за саме існування України. Але в законодавчій архітектурі останніх років проступає парадокс: українці є народом, який створив державу, але саме українцям досі не створено повного окремого механізму правової суб’єктності як державотворчої нації.

Юридично українці є “безправними” в буквальному сенсі: Конституція "на паузі". Але проблема глибша — колективна політична суб’єктність українців як державотворчої нації розчинена, тоді як інші ідентичності, нації отримують спеціальні закони, спеціальні статуси, спеціальні механізми, спеціальні координатори або принаймні законопроєкти під них тут, всередині нашої країни прямо зараз.

Конституція України ухвалена від імені Українського народу — громадян України всіх національностей — і спирається на багатовікову історію українського державотворення та здійснене українською нацією і всім Українським народом право на самовизначення. Стаття 11 зобов’язує державу сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. Тобто конституційне ядро є. Але це ядро не розгорнуте в повноцінну законодавчу доктрину української державотворчої нації.

Далі: Україна має спеціальний Закон №1616-IX «Про корінні народи України», який визначає правовий статус корінних народів, сформованих на території України, та фактично стосується кримських татар, караїмів і кримчаків. У цьому є логіка: йдеться про кримські автохтонні спільноти, особливо в умовах російської окупації Криму. Але якщо держава навчилася створювати окрему правову рамку для корінних народів, чому вона не створила не менш чітку рамку для українців як державотворчої нації всієї України?

Україна має Закон №2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України», який окремо визначає права національних меншин, їхню мовну, культурну й релігійну самобутність. Це нормально для демократичної держави. Але в результаті маємо дивну конструкцію: корінні народи мають спеціальний закон, національні меншини мають спеціальний закон, антисемітизм має спеціальний закон, а українці як державотворча нація не мають окремого закону про захист української суб’єктності, українофобію, антиукраїнізм, демографічне відновлення, культурний простір і право бути політичним центром власної держави.

Особливо показовий блок антисемітизму. Закон №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» існує з 2021 року. Він окремо визначає антисемітизм, перелічує його прояви, забороняє їх і передбачає відповідальність. У 2026 році набрали чинності зміни до статті 161 Кримінального кодексу України, якими «прояви антисемітизму» прямо внесено до кримінально-правової конструкції порушення рівноправності громадян. Окремо у 2025 році було зареєстровано законопроєкт №14228 про спеціального координатора з питань запобігання та протидії антисемітизму; бюджетний комітет прямо зазначав, що проєкт збільшуватиме видатки держбюджету на відповідні заходи.

І тут виникає державницьке питання: де така сама швидкість, точність і політична воля щодо українофобії, антиукраїнізму та публічної україноненависті?

Поняття «українофобія» вже є в українському законодавстві. Закон №3005-IX про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики визначає українофобію як дії та публічні заклики, що заперечують суб’єктність Української держави й української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації та асиміляції Українського народу, зневажають етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру. Але цього недостатньо.

Влада чудово і давно знає, що українофобія існує. Вона знає, що саме заперечення української суб’єктності є ідеологічним фундаментом війни росії проти нас. Але антисемітизм отримав спеціальний закон у 2021 році, кримінально-правове уточнення — у 2026-му, законопроєкт про координатора — у 2025-му, а українофобія в державі, де українців фізично винищують саме як українців, досі не має рівнозначної завершеної системи. Це і є ієрархія державних пріоритетів влади Зеленського.

На цьому тлі законопроєкт №15103 став майже ідеальною ілюстрацією вкладеного парадоксу. Його назва звучала нібито патріотично: про узаконення статусу українців як титульного корінного народу України. Але сам підхід був хибний. Українців намагалися помістити в закон про корінні народи, який за своєю логікою стосується автохтонних меншин, а не державотворчої більшості, що дала назву державі, мову, політичну традицію, територіальний сенс і армію. Законопроєкт зареєстрували 27.03.2026, а профільний комітет 15.06.2026 рекомендував включити його до порядку денного і за результатами першого читання відхилити.

Отрута була не лише в недосконалій назві. За аналізом Судово-юридичної газети, проєкт передбачав, що право на самовизначення у складі України поширюється на корінні народи крім титульного, тобто створював різний обсяг правового статусу всередині однієї категорії. Іншими словами: українців пропонували назвати титульним корінним народом, але саме титульний народ вивести з ключового права, яке робить народ політичним суб’єктом.

Це і є формула декоративної титулярності: назву дали — право забрали; титул дали — самовизначення вилучили; символ залишили — суб’єкта прибрали.

Проблема не в тому, що українців не назвали «корінним народом» у цьому законі, в тому що законодавець у ВР взагалі боїться правильної категорії: українська державотворча нація. Українці не є меншиною у власній державі. Українці не потребують вписування в чужу правову рамку як “титульний корінний народ”. Українці потребують окремої законодавчої доктрини державотворчої нації — із захистом мови, демографії, культури, історичної пам’яті, економічного інтересу, інформаційного простору та політичної суб’єктності.

Цей український парадокс особливо добре видно на порівнянні , наприклад, з улюбленим народними депутатами Ізраїлем. Ізраїльський Basic Law: Israel — The Nation State of the Jewish People, ухвалений у 2018 році, прямо встановлює, що Держава Ізраїль є національною державою єврейського народу, в якій він реалізує своє природне, культурне, релігійне та історичне право на самовизначення; реалізація права на національне самовизначення в Державі Ізраїль є exclusive to the Jewish People, тобто належить виключно єврейському народові. Закон також визначає розвиток єврейського поселення як національну цінність, яку держава має заохочувати й просувати.

Ізраїль не соромиться юридично оформити свою державу як національну державу єврейського народу. Він не каже євреям: “ви просто громадяни всіх національностей”. Він не боїться власного титульного суб’єкта. Він не виводить єврейський народ із права на самовизначення заради абстрактної багатокультурної нейтральності. Можна сперечатися з цією моделлю, можна критикувати її наслідки для неєврейських громадян Ізраїлю, але факт залишається фактом: єврейський народ у своїй державі має максимально чітко закріплену національну суб’єктність.

Тоді чому українці в Україні мають соромитися симетричного принципу? Чому українська національна держава має здаватися комусь небезпечною, якщо єврейська національна держава вважається легітимною? Чому право євреїв на Ізраїль оформлюється як основний закон, а право українців на україноцентричну Україну часто таврується як “радикалізм”, “етнонаціоналізм” або “нетолерантність”?

Україна має власну історію, власну Конституцію, власний громадянський склад, власну війну і власну європейську рамку. Але принцип очевидний: держава, створена певною нацією, має право юридично захищати цю націю як державотворчий центр, не скасовуючи прав інших громадян.

Натомість в Україні формується інша логіка: права інших ідентичностей конкретизуються, а українська ідентичність розчиняється в загальних фразах. Українців розкладають на індивідуальних громадян: ти маєш паспорт, маєш податки, маєш мобілізаційний обов’язок, маєш терпіти й чекати. Але коли українці ставлять питання про власне колективне право — на мову, землю, історичну пам’ять, демографічне відновлення, контроль над ресурсами, протидію українофобії, — їм кажуть: обережно, це вже може бути “націоналізм”.

Окремо цю проблему підсилює закон про множинне громадянство №4502-IX, який набрав чинності 16.01.2026. Сам по собі він може бути корисним для збереження зв’язку з українською діаспорою. Але без сильної доктрини української державотворчої нації та без жорстких запобіжників щодо посад, стратегічних активів, зовнішніх лояльностей і політичного впливу множинне громадянство ризикує не лише зшивати український світ, а й розмивати центр державної лояльності.

Проблема в тому, що Україна детально бачить усіх, але боїться окремо побачити українців. Справжня рівність не означає, що українська нація має бути єдиною спільнотою без власного спеціального захисту. Це колоніальна пастка. Саме державотворча більшість, яка несе головну жертву війни, утримує армію, культуру, мову, територіальну тяглість і податковий фундамент, потребує інституційного центру. Без такого центру більшість швидко перетворюється на розпорошене населення, а організовані меншини, лобі, міжнародні мережі та державний апарат отримують непропорційний вплив.

Україні потрібен не декоративний закон про “титульний корінний народ”, а повноцінний закон про українську державотворчу націю. Потрібен окремий закон про запобігання та протидію українофобії, антиукраїнізму й україноненависництву. Потрібен спеціальний координатор з протидії українофобії, русифікації та російській імперській політиці. Потрібен аудит усіх законів, де одним групам дається конкретний механізм, а українцям — лише символічна згадка.

Українці — не резиденти власної території. Не населення при державному апараті. Не мобілізаційний ресурс. Не статисти євроінтеграційних експериментів. Не фон для політики інших ідентичностей.

Українці — народ, який створив Україну.

Якщо держава, створена українцями, боїться української суб’єктності більше, ніж ворожих впливів, це означає, що в її законодавче тіло вже вмонтовано колоніальний дефект або законодавцями є вороги інтересів українського народу. Цей дефект не треба маскувати титулами. Його треба викорінювати.

Жодної України без інтересів українців у центрі.