Я не фанат боксу. І взагалі, рідко знаходжу щось світле в поточному порядку денному. Але сьогоднішня перемога Олександра Усика над Дюбуа — це більше, ніж спорт. Це — символ. Це дзеркало того, ким ми можемо бути.
Бо Усик переміг не завдяки натхненню чи випадку, а завдяки ритму — сталому, аскетичному, щоденному. У цьому — вся суть: не чекати, не жалітись, не нарікати на обставини. А працювати. Без жалю. Без перепочинку. Без самозаспокоєння.
Він присвятив перемогу Збройним Силам України — воїнам усіх підрозділів, хто щоденно на собі тримає небо, землю, державу. Це надважливий жест. Бо саме вони — справжні титани нашого часу. І перемогти ми можемо, лише якщо вся держава, все суспільство, кожен інститут буде діяти з такою ж безкомпромісною дисципліною, як Усик у підготовці. Інакше не буде ні реваншу, ні перемоги.
Але маю й важливе застереження. Не дай Боже, щоб Усик пішов у політику — у міністри, у депутати, в якісь «місії». Бо це перекреслить усе, що він будував на рингу. Політика — не сцена аплодисментів, не місце емоційного поклоніння. Це поле холодного стратегічного мислення, глибокого розуміння систем і відповідальності за мільйони життів. Там мають бути не герої з постерів, а люди, що пройшли шлях служіння: від низового досвіду до національної візії.
Кожному — своє. Усик — чемпіон у рингу. Як він і має бути. Бо ми вже бачили, як закінчуються спроби підмінити державне мислення сценічною харизмою. Поки Вакарчук співав — він був богом сцени. А коли вирішив стати політиком — залишився у пам’яті як символ слабкості, політичної наївності й відвертого страху взяти відповідальність.
Тому я повторю ще раз — для тих, хто не почув ані вчора, ані місяць, ані сім років тому: лідер — це не впізнаване обличчя. Лідер — це національна стратегія в людській подобі.
А поки Усик робить свою справу так, як треба — ми маємо шанс. Бо прикладом, як перемагати, він уже став.
