Тимчасові органи, що прижилися у владі
Україна живе в епосі, коли будь-яке “тимчасове рішення” ризикує стати частиною системи.
Війна зробила це нормою. Військові адміністрації, створені як інструмент виживання — для оборони, евакуації, підтримки життєдіяльності — поступово перетворилися на паралельний рівень влади.
Вони діяли там, де ради евакуювалися або були під загрозою. Але час минув, громади відновили роботу, обрані мери повернулися, а ВА — залишились.
І що довше триває війна, то менше вони виглядають тимчасовими.
Ми створили нову “нормальність” — адміністративну армію в тилу.
Її не обирають, вона не звітує, але керує.
Вона не носить військової форми, але має владу більшу, ніж будь-який мер.
Проблема не в тому, що існує військове управління. Проблема в тому, що воно почало любити владу.
Бо влада, навіть у воєнному форматі, дуже швидко перестає бути засобом і стає самодостатньою.
Війна породжує вертикаль страху
Будь-яка війна створює централізацію. Це природно. Але коли війна триває роками, централізація перетворюється на систему страху — систему, де рішення ухвалюються не за законом, а за сигналом.
І ВА стали частиною цієї матриці.
На папері вони створюються для оборони і безпеки.
На практиці вони керують містами: звільняють директорів шкіл, затверджують підряди, розпоряджаються бюджетами, вирішують кадрові питання у лікарнях і навіть визначають, які ЗМІ “загрожують стабільності”.
Усе це під прикриттям воєнної необхідності.
І що небезпечніше — люди почали звикати.
“Війна ж — треба розуміти”.
Саме так у різні епохи народжувались диктатури: не через зло, а через звичку до слухняності.
У чому суть проблеми
Проблема не у військових. Більшість начальників ВА — порядні офіцери, які просто виконують накази.
Проблема — у відсутності меж, у законі, який не визначив межі їхньої влади.
Закон дозволив усе, що не заборонено, і забув встановити запобіжники.
Не прописано, коли ВА мають втратити повноваження.
Не визначено, хто і як перевіряє їхні рішення.
Не встановлено, що вони не можуть втручатись у політику, медіа чи господарські процеси.
У результаті військова адміністрація перестала бути “адміністрацією”, а стала системою керованого місцевого абсолютизму.
І це — не тимчасове явище. Це архітектурна вада.
Як має виглядати ВА в ідеальній державі
В ідеальній моделі ВА — не заміна місцевої влади, а захисний екран між фронтом і громадою.
Її головне завдання — зберегти життя, а не узурпувати кермо.
Її мандат має обмежуватись трьома сферами:
1. Оборонно-безпекова координація.
Військовий керує питаннями безпеки: евакуація, укриття, розмінування, комендантська година, співпраця з ТРО.
2. Кризова інфраструктура.
ВА втручається лише у випадках, коли цивільна інфраструктура зруйнована або відсутня.
Як тільки міська влада відновлює роботу — ВА передає їй повноваження.
3. Публічна комунікація та моральна стабільність.
Люди повинні знати, хто ухвалює рішення і на який строк.
ВА має звітувати публічно — через пресбрифінги, відкриті звіти, канали громади.
А головне — строковість.
Кожна ВА повинна мати чітку дату створення, мету, перелік завдань і строк завершення.
І кожні 6 місяців — ревізія її доцільності урядом.
Без цього тимчасове завжди стає постійним.
Фінал: війна не дає права узурпації
Ми не можемо перемогти ворога, використовуючи його методи.
Якщо військові адміністрації перетворяться на нову систему влади, то ми лише змінимо прапор над тією самою адміністративною пірамідою.
Україна має шанс довести, що навіть під час війни республіка може жити — через прозорість, горизонтальні механізми контролю, через обмежену і підзвітну військову владу.
Бо війна не скасовує принципів.
Вона лише показує, хто здатен їм залишатись вірним, навіть тоді, коли легше керувати, ніж переконувати.
