Звинувачення війни в тому, що вона мені заважає, НЕ розв’яже мої проблеми. Їх розв’яжу тільки я. Розв’яжу лише в тому випадку, якщо не перекладатиму геть усі свої невдачі на війну. Вона, звісно, винна, але ж дивіться, як це працює:
— Ок, — каже жертва, — винні події, винні обставини, винна війна. Я НІЧОГО не можу зробити.
І ось тут вимикається подальший ланцюжок з рішень і дій, які могли б проблему або розв’язати, або змінити її наслідки на такі, які вже потім можна якось використати собі на користь. Людина-жертва знайшла винного і заспокоїлась. Їй нічого не треба робити, бо ж вона вирішила, що від неї нічого не залежить.
Ми може жертви по факту, але не жертви за своїм вибором. І не жертви за своїм рішенням. Багато хто з нас розуміє, що рятувати нас ніхто не буде, якщо ми не почнемо рятувати себе самі. Тому ми почали. Тому воюємо самі.
Тому хтось не погоджується вийти з Азовсталі в полон росіянам, і йде пішки 200 км на вільну землю України. Тому на дороги прикордоння виходять добровольці з автоматами проти танків. Тому один на позиції тримає її майже тиждень проти десятка росіян.
І так далі.
На побутовому рівні я можу допомагати людям у скрутному становищі, але якщо я побачу, що вони не роблять зусиль по розв’язанню своїх проблем — мій ентузіазм швидко знизиться. Жертва, яка не виявляє бажання взяти участь у покращенні свого становища, виглядає тою, яка залишиться в стані жертви нескінченно. Її воля атрофується - привіт, Газа! Та й уся так звана Палестина.
Неможливо тягти на собі чужий тягар вічно. Та й неправильно це, воно не зробить жертві користі. Занадто велика опіка над жертвою, яка не допомагає собі сама, лише погіршить її становище. Це якби ми зав’язували шнурки дорослій дитині, не даючи їй навчитися цьому самій.
Інший аспект — залежність. Залежні від чужої допомоги жертви зрештою стають слабшими. При настанні кризи вони ризикують бути використаними й стати тягарем, або трампліном, або помийною ямою для чужих емоцій та намірів.
Будь-яка залежність підрізає нам крила:
• безкінечна залежність від чужої допомоги;
• залежність від людини;
• залежність від одного джерела доходу;
• залежність від думки оточення;
• залежність від стереотипів;
• залежність від страхів.
Білорусь свого часу переклала надії на Росію. Втратила себе і свої перспективи. Взяла кредити в росіян й не змогла їх віддати. Стала співучасником російської злочинної війни. Стала повністю залежною. Зрештою Росія виграла — тепер вона вирішує за себе і «за того хлопця», грає більше ролей та має більше досвіду, влади, впливу. Той, хто розв’язав твої проблеми без твоєї в цьому участі – виграв, а ти програв. Бо нічому не навчився. Бо не отримав навичок.
Далі ти лише занурюєшся у безвихідь ще глибше.
Натомість жертва по факту, яка активно бореться, щоб виправити своє становище, може бути корисною тому, хто прийшов їй на допомогу. В цьому тандемі виграють обидва. В нашому випадку сильнішими стаємо ми — у нас вчаться і наші союзники.
Тому переваг НЕ обирати роль жертви — достатньо.
Поважають тих, хто бореться. Якщо ти хворий — дій. Якщо ти втратив роботу — дій. Якщо нещасний в особистому житті – дій. Кому треба, хто достойний — помітить. Оцінить. Підтримає. А якщо не знайдеться поряд нікого подібного — ми не будемо робити з цього проблему.
Найбільша сила жертви — в ній самій. І якщо вона зробить правильний вибір, то отримає неоціненний досвід і силу йти далі.
Вибір повинен бути найкращий, а не найлегший.
