З пагорбів Солотвина відкривається мальовничий пейзаж сусіднього містечка Сигет: воно тут як на долоні, романтичне й спокійне зі своїми храмами й вузькими вуличками. І коли ти бачиш Сигет з Солотвина, то, можливо, думаєш, що це невелике місто – тільки двері у велике життя, в мегаполіси, панорами яких можна побачити лише з дахів хмарочосів, а не з сільських пагорбів.
Можливо, саме так на початку ХХ сторіччя міг думати, вдивляючись у Сигет, Ян Людвик Гох, хлопчик з традиційної єврейської сімʼї – однієї з тисяч сімей, які жили у цих благословенних краях, де від пейзажів на кожному новому повороті дороги перехоплює подих. Однієї з тисяч сімей, що не переживуть воєнних десятиріч і упокояться не на старовинному юдейському цвинтарі Солотвина, а у страшних печах Аушвіцу.
А хлопчик, який ще юнаком залишив Солотвино, вижив. Вижив і став одним із найуспішніших медіамагнатів ХХ сторіччя, одним із найвпливовіших представників західної еліти й одним із найвідоміших авантюристів своїх часів.
Став Робертом Максвеллом. Людиною, яка отримала від життя все – і все загубила. Бо коли Ян Людвик Гох одного сонячного листопадового дня помер на борту своєї розкішної яхти біля берегів острова Тенеріфе на Канарах, він вже був повним банкрутом і підозрюваним у крадіжці сотень мільйонів фунтів. Обставини тієї смерті викликають питання навіть через 35 років. І коли такого ж сонячного дня, як той, що став останнім у житті Роберта Максвелла, я вдивлявся в океанську далечінь із набережної Санта-Круз-де-Тенеріфе, то думав: як дивно, що хлопець з Солотвина знайшов свою смерть так далеко і так незрозуміло…
А з іншого боку, чому незрозуміло? Вся видавнича карʼєра Максвелла була повʼязана зі сталими контактами з комуністичними вождями – від Брежнєва до Хонеккера. Він видавав їхні книжки, зустрічався з ними, отримував вигідні контракти, можна сказати – нормалізував зло не без користі для себе. І загинув практично тоді, коли помирали Радянський Союз та «соціалістичний табір», самою своєю смертю підтвердивши чутки про свої можливі звʼязки з комуністичними спецслужбами.
Чи могла знати про ці звʼязки дочка Максвелла Ґіслейн? Напевне, адже з усієї великої сімʼї магната вона чи не найбільше була інтегрована у видавничу діяльність Максвелла та у структуру його різноманітних звʼязків. Крах імперії батька та його несподівана смерть не стали крахом для Ґіслейн, вона хіба що змінила країну активності: якщо Роберт Максвелл діяв у Великій Британії та навіть був депутатом британського парламенту, то його донька ще до смерті батька перебралася в Сполучені Штати, щоб знайти там кохання свого життя – Джеффрі Епштейна, який став не тільки її партнером, а й справжнім другом. Ну, знайти кохання – радше романтична фраза, бо з Епштейном Ґіслейн познайомив саме її батько, причетний до становлення майбутнього успішного фінансиста.
Ґіслейн Максвелл не тільки знайомила Епштейна з впливовими європейцями – скажімо, з тим самим принцом Ендрю, що був давнім приятелем клану Максвеллів, а й брала безпосередню участь у торгівлі неповнолітніми і в інтимних стосунках із дівчатами. І коли Джеффрі Епштейн загинув – майже так саме утаємничено й незрозуміло, як помер Роберт Максвелл, – саме Ґіслейн стала головною обвинуваченою у «справі Епштейна». Вона жива. Вона у вʼязниці. І вона мовчить.
Ця сімейна біографія могла б стати сюжетом для авантюрного роману, якби не її гіркі наслідки для людей, що стали жертвами самовпевнених авантюристів. І від усвідомлення того простого факту, що люди, які були органічною частиною західної еліти, могли не заробити свої мільярди, а отримати їх від тих самих структур, які після краху СРСР створять вже «своїх» мільярдерів на пострадянському просторі. Авантюристи – легка пожива і зброя для тих, хто намагається перемогти цивілізований світ за допомогою банального шантажу і «своїх людей», які продають душу дияволу за черговий мільярд чи острів. А може бути, що цей самий острів – «острів Епштейна» – міг стати черговою спецоперацією Максвеллів і тих, хто завжди за ними стояв і підписував видані їхнім видавництвом книжки.
І коли тепер ми чуємо навʼязливі розмови про необхідність торгівлі з Росією чи про 12 трильйонів із так званого «пакета Дмітрієва», то маємо усвідомити, що робота з аферистами й авантюристами успішно триває – просто зараз ці люди так наблизилися до справжньої влади, як і мріяти не могли Роберт і Ґіслейн Максвелли чи Джеффрі Епштейн. І саме тому ми намагаємося сприймати продовження спецоперацій як політику.
Але це не політика, ні. Це абсолютно інший процес, який завершиться для його учасників спорожнілою палубою одинокої яхти або останнім подихом у тюремній камері.
Бо оборудки з дияволом завершуються саме так.
