Виходів на Майдан за те, щоб здатися агресору - не буде. Це очевидні речі. І дочекатися найхолоднішої ночі, щоб вдарити по нам ракетами, путін міг і через нерозуміння нас, як націю. І через надію, яка ще в ньому є, що ми віддамо йому нещасний Донбас, поки він сам стоїть на краю власної прірви. І через банальну до нас ненависть.
А ненависті там через край. Крайні чотири роки перед черговою імітацією розмов про якесь закінчення розв'язаної ним війни - нагнітання, посилення атак, а особливих змін же ніяких.
Ну так, нас не гнали масово в газові камери. Але з нами роблять речі не менш страшні. Весь перелік злочинів, які можуть існувати в світі - майже весь ВЖЕ скоєний росіянами в Україні. Ще тільки ядеркою не били.
Ця війна вже займає своє місце в світовій історії - і коли світ бачить, як українці танцюють, щоб зігрітися, і думає, що наче ж терпимо, наче все не так страшно, якщо вони тримаються - НІ. Найстрашніше, що війна в'їлася в побут, в дитинство, в старість, в бізнес, в культуру, в кохання, в плани й мрії цілої країни - і перетворюється в буденність.
Ми буденно мерзнемо. Працюємо. Хворіємо й лікуємо. Вчимося й миємо посуд в холодній воді (якщо вона, звісно, є. Якщо взагалі ще є де жити).
Для путінських атак це означає, що ніхто не вийде його зустрічати.
Для нас - що якщо вистоїмо, то вирвемося з історичного кола, коли знову залишалися в орбіті москви й не мали майбутнього.
