Кожна сфера людського життя з моменту виникнення людства проходить через певні етапи. Різні сфери життя (економіка, державний устрій, мислення тощо) піднімаються до нових (або падають до старих) етапів не синхронно, але загалом кореляція є. Тож можна з певним рівнем наближення говорити про фази розвитку.
Якщо розглядати історію людства як поступову зміну фаз, то в кожен конкретний момент різні фази співіснують на планеті. Індустріальні модерні держави політичних націй сусідять з феодальними чи квазіфеодальними імперіями, а десь недалеко можуть жити майже рабовласницькі диктатури та держави-банди чи мандрувати зовсім архаїчні племена.
Якщо проаналізувати конфлікти, що відбуваються на планеті, то частина цих конфліктів виглядає як протистояння не цивілізацій, а епох — не геополітика, а хронополітика. Російсько-українська війна якраз із цієї категорії.
Обидві країни вийшли із СРСР, перебуваючи приблизно на одному рівні економічного, політичного, культурного, ментального розвитку. Пам'ятаю, в 1990-і вважалося (по обидва боки тоді ще не демаркованого кордону), що росія рухатиметься швидше просто тому, що грошей більше, а імпульс до розвитку у двох країн приблизно такий самий. Однак вже на початку 2000-х стає очевидним, що шляхи країн розійшлися: Україна обрала рух до модерну (хай тоді ще дуже повільний, за Кучми майже непомітний — як жартували, «ми не повземо, а лежимо у правильному напрямку»), тоді як росія почала занурюватися в архаїку (ми бачили їхні фільми, книги, пісні й телепередачі, що були символом й інструментом цього руху). Після 2014 все значно прискорилося, і розрив у часі вибухнув кров’ю, ставши очевидним для всього світу.
Джохару Дудаєву приписується фраза, що росія не лише хоче зануритися в минуле, а й усіх навколо туди затягнути. Так чи інакше, ми тут бачимо засадничу причину російсько-української війни: країни рухаються в протилежні боки по осі часу. ( #причинивійни )
(Окремо зазначу, що такий рух в протилежні боки породжує гіпотезу, що є якісь «магніти», що притягують Україну і водночас відштовхують росію. Я таких концепцій знайшов три, а цікаво, скільки ви знайдете.)
А тепер що з цього випливає.
Україна воює за своє майбутнє — за те, щоб стати такою, якою мріє стати, хоча ще не стала, і до цього ще довгий шлях. А росія воює за своє минуле — за те, щоб стати такою, якою вона колись була, але вже стати ніколи не зможе.
Адже дві з половиною тисячі років тому, коли люди вперше усвідомили плинність історичного часу, було написано в тодішніх трактатах: Хто воює за своє майбутнє, той може здобути перемогу, але й може зазнати поразки. А хто воює за своє минуле, той приречений зазнати поразки, тому що перемогти у війні за минуле неможливо.
Бо воно промайнуло й не повернеться. Бо місце другої держави світу вже зайнято (та й третьої, і четвертої). А головне — повернення в минуле позбавляє країну навичок теперішнього (і шансів отримати навички майбутнього), необхідних для здобуття перемоги.
Я вчора цитував Сергій Бережний: «Щоб перетворити сьогодення на минуле, достатньо відрізати його від майбутнього.»
Процитую й вчорашній текст Віктор Ягун: «Україна змушена воювати, щоб розвиватися, а росія змушена деградувати, щоб воювати… Україна вчиться воювати у війні майбутнього, а росія вчиться жити без майбутнього… Імперії зазвичай починають програвати не тоді, коли у них закінчуються танки, а тоді, коли у них починають зникати технології. Росія хотіла повернути Україну в минуле, але схоже, що першою туди повертається сама.»
Відповім йому: пане генерале, це не баґ, це фіча: так і було задумано, що росія повернеться в минуле. Тільки вони думали, що при цьому збережеться надбання теперішнього. Це мрія всіх росіян, відображена в сотнях їхніх науково-фантастичних романів з однаковим сюжетом: герой повертається в машині часу в минуле, але з кулеметом, щоб виправити минуле, в якому росія зазнала поразки. Так не буває, бо деградація інтегральна. І по дорозі втрачається людський капітал, без якого технології не працюють.
В останні роки Радянського Союзу майже щомісяця щось ламалося, палало, вибухало, падало, тонуло, розвалювалося на шматки. Чорнобиль — найбільш яскраве (вибачте за подвійний сенс) вираження цього тренду. Деградація управлінських систем призводить до неможливості підтримувати працездатність складних технологічних систем.
Цей ефект знайомий всім, хто трохи вчив кібернетику. Складність системи, яка керує, не може бути нижче складності системи, якою вона керує, — стверджує теорема Вільяма Росса Ешбі. А якщо ні? Тоді система, якою керують, врешті сколапсує. Це не політологія, не соціологія, з якими можна сперечатися. Це математика.
Людство тягне в минуле, бо воно боїться майбутнього. Адже майбутнє настає занадто швидко. Цей футурошок описав Елвін Тоффлер ще у 1965. Нині ж маємо не просто шок від майбутнього, а повноцінний жах. Почитайте роман Ґеоргі Ґосподінова «Часосховище», відзначений Букерівською премією.
Внаслідок цього жаху по всьому світу виникають політики, які обіцяють повернутися в минуле, а майбутнє не настане. Путін, Трамп та Орбан є видатними представниками цієї когорти.
На щастя, в нас ніколи не було золотого віку. Тому в нас є єдиний шлях — у майбутнє, яке буде таким, як ми мріємо. На цьому шляху ми можемо здобути перемогу, а можемо й зазнати поразки. Але принаймні у нас є два варіанти, що залежать від нас. У наших ворогів лише один.
