Свій я постійно знаходжу на світлинах з мого Маріуполя. Його вже добудували. Не я. Вони. Хтось вже навіть відкрив вікно моєї кухні на провітрювання. Кухні, де ми сім’єю ліпили пельмені на вихідних, де я любили сидіти між холодильником та столом, підігнувши ноги, де на холодильнику висіли мої магніти з подорожей.
Це все тепер стало декорацією до російського серіалу «Ми за мір і внє палітікі». Впевнена, що зовсім скоро відбудеться і «переможна» зйомка, де якийсь лисий з пузом буде перерізати стрічку, а тікток-патріоти зніматимуть відосики під трек, який вони, звичайно ж, вкрадуть в нас та перекладуть на свою мову. Звісно, подадуть це все під красивими лозунгами «Ми самі всьо построілі». Не зруйнували. Не знищили. Не вбили людей, які тут жили. Пастроілі.
Але ж ні. Ви не побудували. Ви вкрали. Моє дитинство. Мої спогади. Мій дім. Я щиро бажаю вам бути там нещасливими. Щоб у тому чужому ліжку вам ночами снилися мої стіни, які ви зламали. Наші сусіди, яких ви вбили. І наші голоси, які ви намагаєтесь заглушити бетонним фасадом.
Я дуже сподіваюсь, що після деокупації Маріуполя вам не дадуть ні хвилини на збори. Тільки унітаз в руки і маршрут 24Т. Але не до моря, а пішки по трасі до таганрога.
Kateryna Prymina
