Чому політика Гетьманцева — це диверсія, яку ми ще не усвідомили
Коли ти працюєш у бізнесі п’ятнадцять років, твоє сприйняття держави неминуче проходить кілька стадій еволюції. Спочатку це наївна віра в те, що система просто «молода» і їй треба дати час. Потім — роздратування від її незграбності, хаотичності та вічної корупційної сверблячки. Згодом приходить стадія холодного прагматизму: ти вчишся співіснувати з цим левіафаном, будуєш захисні механізми, закладаєш у бізнес-модель «ризики ідіотизму» і намагаєшся робити свою справу не завдяки, а всупереч. Я пройшов усі ці етапи. Я пам’ятаю податкову часів Азарова з її прямолінійним тиском, пам’ятаю хаос постмайданних часів, пам’ятаю спроби лібералізації і їхній безславний кінець. Але за півтора десятиліття роботи в реальному секторі — не в модному IT-коворкінгу з лате, а в жорсткому світі імпорту, складної логістики, медичного обладнання та відповідальності за життя пацієнтів — я ніколи не відчував того, що відбувається зараз.
Те, що ми переживаємо сьогодні, неможливо списати на війну, на кризу чи на «складні часи». Це фундаментальний злам суспільного договору. Вперше за всю історію незалежності українська держава дивиться на легальний, прозорий, «білий» бізнес не як на дійну корову (до цього ми звикли), і навіть не як на джерело корупційної ренти. Вона дивиться на нас як на ворога. Як на ресурс, який потрібно випотрошити до дна, спалити заради короткострокового зігрівання бюджету і забути. Ми стали свідками народження нової, страшної моделі — некроекономіки. Це система, в якій держава живе і функціонує лише за рахунок методичного вбивства власної економічної бази. І я пишу ці рядки не як теоретик, а як свідок і потерпілий, чию справу можна підшивати до історії хвороби цілої країни.
Українська держава вперше перестала дивитися на легальний бізнес як на джерело розвитку або хоча б корисну корову, й почала дивитися на нього як на ворога. Як на класову категорію, яку потрібно висмоктати, підняти, розпороти і спалити, замінивши на покірну масу залежних людей.
Ми перейшли у нову економічну епоху — епоху некроекономіки, де держава живе й фінансується за рахунок методичного вбивства власної економічної тканини.
Мій досвід — це п’ятнадцять років гри за правилами. Це принципова відмова від «схем», від «площадок», від переведення в готівку і зарплат у конвертах. Це інвестиції в людей, в обладнання, в репутацію. Коли почалася повномасштабна війна, ми, як і тисячі інших підприємців, не втекли, не релокувалися в Варшаву чи Дубай, а залишилися тут, щоб тримати економічний фронт. Ми продовжували везти критично важливі товари, платити податки, утримувати робочі місця, розуміючи, що кожна гривня в бюджеті — це куля в бік ворога. Але ми помилялися в одному: ми думали, що держава це оцінить. Або хоча б не буде стріляти нам у спину. Реальність виявилася цинічнішою. Для нинішньої владної вертикалі, уособленої фігурою Данила Гетьманцева і мовчазною згодою Офісу Президента, наша «білість» стала не чеснотою, а мішенню. Бо в логіці мародера грабувати найлегше того, хто стоїть під ліхтарем і не ховається.
Історія мого «злочину» перед державою абсурдна до нудоти, але вона ідеально ілюструє механіку знищення, яку запустили чиновники. Уявіть собі ситуацію: компанія роками імпортує в Україну сертифікований захисний одяг та медичні товари. Це не контрабанда, яку перекидають через паркан вночі. Це офіційні поставки через митницю. Кожна партія товару проходить ретельний контроль. Митні брокери подають декларації, інспектори їх перевіряють, звіряють коди УКТЗЕД, ставлять печатки, ми сплачуємо всі належні платежі — мито, ПДВ — і товар їде до лікарень. Так тривало роками. Держава погоджувалася з нашою класифікацією товару, приймала гроші і не мала жодних заперечень.
Але настає 2025 рік. Бюджет тріщить по швах, міжнародна допомога стає нестабільною, а апетити державного апарату не зменшуються. І раптом митниця «прозріває». Їм не потрібно шукати реальних контрабандистів, які везуть айфони під виглядом цегли — це складно, небезпечно і часто «свої люди». Набагато простіше взяти базу даних чесних імпортерів, підняти архів за минулі роки і сказати: «Ой, ви знаєте, ми тут подумали і вирішили, що три роки тому ви завозили товар не під тим кодом». Не тому, що змінився товар. Не тому, що змінився закон. А просто тому, що за іншим кодом ставка мита вища. І легким розчерком пера державний орган виписує нам борг у півтора мільйона гривень.
Вдумайтеся в глибину цього безумства. Це не штраф за порушення. Це ретроспективне покарання за те, що ми грали за правилами, які встановила сама держава. Нас карають за те, що ми були прозорими. Півтора мільйона гривень боргу, вигаданого з повітря, заднім числом. У будь-якій цивілізованій правовій системі діє принцип правової визначеності: якщо держава в особі митного інспектора пропустила товар і погодила код, це її відповідальність. Вона не може перекладати свої помилки (якщо це взагалі помилки, а не злий умисел) на бізнес. Але в Україні Гетьманцева та Зеленського презумпція невинуватості скасована де-факто. Діє презумпція винуватості платника податків. Тобі виписують чек за минуле, блокують рахунки і кажуть: «Іди в суд, якщо не згоден». А поки ти будеш роками судитися в напіврозваленій судовій системі, твій бізнес помре, твої рахунки будуть арештовані, а твоя репутація знищена.
Та це був лише перший акт драми. Другий удар прийшов з боку, звідки ми чекали хіба що розуміння — від податкової служби. У цю п’ятницю в нашому офісі пролунав дзвінок. Спокійний, буденний голос інспектора повідомив новину, від якої у будь-якої людини, знайомої з основами економіки, волосся стає дибки: «У вас недоплата. Ви повинні сплатити в бюджет велику суму податку на прибуток». Здавалося б, стандартна вимога. Якби не один нюанс. Кричущий, фундаментальний нюанс: наша компанія вже два роки офіційно показує збиток.
Це не фіктивний збиток, намальований спритним бухгалтером для оптимізації. Це реальна, кривава економічна правда війни. Ми — імпортери. Наш бізнес залежить від курсу валют, який злетів у космос. Ми залежимо від логістики, яка подорожчала в рази через блокади кордонів і ризики обстрілів. Ми залежимо від цін на пальне, від вартості генераторів, від інфляції, яка зжерла купівельну спроможність наших клієнтів. При цьому ми продовжуємо платити «білі» зарплати, сплачуємо ПДВ на митниці ще до того, як продали товар, несемо колосальні операційні витрати. Маржа в нашому секторі стиснулася до критичного мінімуму. Ми виживаємо за рахунок обігових коштів і віри в майбутнє. Держава бачить нашу звітність. Вона бачить кожну цифру. Вона знає, що прибутку немає.
Але в світі фіскальної інквізиції реальність не має значення. Має значення лише план по збору податків. Логіка інспектора проста і вбивча: «Якщо ви досі не закрилися, значить, у вас є гроші. А якщо у вас є гроші, значить, ви їх приховуєте. А якщо приховуєте — платіть податок на прибуток, якого немає». Це вже не економіка. Це рекет. Тільки рекетир з 90-х хоча б розумів, що не можна забирати у кіоскера все, бо завтра нізвідки буде брати данину. Держава ж поводиться як вірус, що вбиває носія.
Давайте порахуємо, щоб зрозуміти масштаб цинізму. Щоб сплатити, наприклад, один мільйон гривень додаткового податку на прибуток (за ставкою 18%), компанія повинна була б заробити понад 5,5 мільйонів гривень чистого прибутку. Враховуючи нашу реальну націнку в 10–15% і шалені витрати на собівартість, логістику та утримання персоналу, щоб отримати такий чистий прибуток, нам потрібно згенерувати оборот у 15–20 мільйонів гривень. В умовах війни. В умовах падіння ринку. Держава вимагає від нас віддати те, чого ми не заробляли, фактично змушуючи виймати гроші з обігу, різати зарплати, зупиняти закупівлі — тобто вбивати бізнес власними руками.
І тут ми підходимо до головного питання: хто і навіщо це робить? Ім’я архітектора цієї системи відоме кожному підприємцю в країні. Це Данило Гетьманцев. Людина, яка зосередила у своїх руках необмежену владу над економікою воюючої країни. Але називати його просто «поганим менеджером» чи «помилкою кадрової політики» — це небезпечна наївність. Те, що робить Гетьманцев, має всі ознаки свідомої диверсії. Його бекграунд, його багаторічна робота помічником Володимира Сівковича — одіозного кадебіста, агента ФСБ і архітектора силових розправ часів Януковича — це не просто рядок у біографії. Це школа. Це світогляд. Це методологія.
Сівкович вчив будувати системи контролю і придушення. Гетьманцев реалізував це знання в економіці. Його ідеологія — це презумпція винуватості бізнесу. Для нього кожен підприємець — це потенційний злочинець, якого просто ще не дотиснули. Звідси — ідея фіскалізувати все, що рухається. Звідси — полювання на ФОПів. Звідси — бажання обкласти податками кожну посилку з Китаю, кожен переказ на картку, кожен продаж вживаних речей на OLX. Це не європейська модель прозорості. Це радянська модель тотального контролю, помножена на сучасні цифрові технології. Це спроба побудувати «цифровий ГУЛАГ» для економіки, де крок вліво, крок вправо — блокування податкової накладної і параліч діяльності.
Але Гетьманцев — це лише інструмент. Вершина айсберга. Справжня відповідальність лежить на владі Володимира Зеленського в цілому. Саме Офіс Президента дав карт-бланш на цю політику. Саме влада, яка прийшла під гаслами лібертаріанства і свободи, побудувала найбільш задушливу фіскальну машину в історії України. Чому? Тому що вільний, багатий і незалежний підприємець — це загроза для будь-якого авторитарного режиму. Середній клас — це люди, які ставлять запитання. Які вимагають ефективності. Які не продають свій голос за гречку чи тисячу гривень допомоги. Таких людей важко контролювати. Набагато простіше мати справу з бідним, залежним населенням і купкою олігархів, яких можна тримати на гачку компромату.
Політика Зеленського-Гетьманцева веде до знищення економічної суб’єктності українців. Вони випалюють поле легального бізнесу напалмом штрафів і перевірок. Вони створюють умови, в яких працювати «в білу» стає економічним самогубством. Коли ти бачиш, що тіньовики, конвертатори та контрабандисти продовжують працювати під «дахом» силовиків, а до тебе приходять з вигаданими мільйонними штрафами, ти розумієш: це не боротьба за бюджет. Це зачистка території. Це створення кастового суспільства, де закон діє вибірково: для друзів — усе, для ворогів (тобто чесного бізнесу) — закон.
Це і є некроекономіка. Держава перетворилася на паразита, який вбиває свого донора. Вона не розуміє, що, знищивши бізнес сьогодні, вона не матиме за що жити завтра. Їм байдуже на довгострокову перспективу. Їхній горизонт планування — місяць, квартал. Закрити дірку в бюджеті зараз, відзвітувати МВФ, отримати транш — а там хоч трава не рости. Але трава дійсно не ростиме.
Наслідки цієї політики будуть катастрофічними, і ми побачимо їх дуже скоро. Бізнес — це не бездонна бочка. Це живий організм, який має межу міцності. І цю межу ми вже перейшли. Підприємці не будуть виходити на майдани — у час війни це неможливо і безвідповідально. Вони зроблять простіше і страшніше: вони проголосують ногами. Вже зараз ми бачимо масову міграцію українського бізнесу в Польщу, Румунію, Чехію. Там податки можуть бути не меншими, але там є правила. Там митниця не вигадує борги заднім числом. Там податкова не вимагає платити прибуток зі збитків. Там ти відчуваєш себе партнером держави, а не дійною худобою.
В Україні ж залишиться випалена земля. Залишаться бюджетники, пенсіонери і силовики, яких нікому буде утримувати. Залишаться монополії, наближені до влади. І залишиться величезна «сіра зона», яка принципово не платить державі ні копійки. А середній клас, той самий драйвер змін, той самий хребет нації, який витягнув на собі волонтерство, який одягав армію в перші дні війни, який тримав економіку під обстрілами, — буде знищений. Не російськими ракетами. А українськими чиновниками.
Це злочин проти національної безпеки. Коли в країні війна, економіка — це другий фронт. І той, хто руйнує цей фронт зсередини, хто деморалізує підприємців, хто вимиває обігові кошти з реального сектору, — працює на ворога. Свідомо чи через злочинну некомпетентність — вже не важливо. Результат один: знекровлена країна, яка втрачає здатність до опору. Агентура Кремля, про яку ми так багато говоримо, може навіть не напружуватися. Їм не треба підривати заводи. Достатньо дати Гетьманцеву і його команді ще рік попрацювати в такому режимі, і українська економіка впаде сама, поховавши під своїми уламками і обороноздатність, і соціальну сферу.
Я пишу це з болем і люттю. П’ятнадцять років життя вкладено в те, щоб створити щось справжнє. Щоб будувати Європу тут, в Україні. І зараз я бачу, як цю мрію розтоптують чоботом фіскального інспектора. Я бачу, як мої колеги опускають руки. Як закриваються підприємства, які пережили 90-ті, пережили кризи, пережили початок війни, але не можуть пережити «турботу» нинішньої влади.
Ми стоїмо на краю прірви. І якщо суспільство не прокинеться, якщо ми не назвемо речі своїми іменами, якщо ми не зупинимо цей каток некроекономіки, то майбутнього у нас не буде. Ми виграємо війну на фронті, але програємо мир в тилу. Ми відстоїмо територію, але вона буде порожньою.
Я хочу завершити цей текст словами, які мають звучати як набат у кожному кабінеті на Банковій і Грушевського. Це не просто попередження. Це історичний вирок, який ви підписуєте собі і країні кожним новим штрафом, кожним заблокованим рахунком, кожною знищеною компанією. Запам’ятайте це:
Держава, яка вбиває своїх платників податків, спочатку втрачає бюджет. Потім вона втрачає інфраструктуру, бо її нема за що утримувати. Потім вона втрачає території, бо їх нема кому і за що захищати. І, зрештою, вона втрачає суб’єктність, перетворюючись на failed state, на сіру пляму на карті світу.
Данило Гетманцев, Ви думаєте, що наповнюєте бюджет? Ні. Ви копаєте могилу українській державності. І ви це знаєте. Копаєте для всіх нас: живущих та ненароджених! Ви реально тварі, тварі які як гієни доїдають екномічний труп держави.
