Сьогодні новини з ОРДЛО. З одного боку, новини гарні, в них дуже великі втрати, як й у росіян. З іншого… Дивлюся на молоді, юні обличчя мешканців ОРДЛО, яких оце ховають днями, й не відчуваю радості, як, коли дивлюся на фото вбитих росіян. Скоріше злість та гіркоту.
Ці молоді люди з триколорадками в «горці», яких зараз ховають в ОРДЛО, вони ж усі народжені в Україні. Розумієте? На Луганщині, на Донеччині, в Україні!
Це люди, які на початок війни – нагадаю, це 2014 рік – були дітьми. 19 років зараз, це 10 в 2014-му.
Можливо, вони, як й мої дочки, ходили в україномовний дитсадок чи школу. Носили вишиванки, сміялися з «чортів» на театралізованих Вечорницях, ліпили вареники, співали Гімн України. Саме так було у дитсадках та школах Луганщині до 2014 року.
Саме діти швидко українізувалися, саме підлітки були більш патріотичні, саме на них ставили ставку такі, як я, хто виховував своїх дітей в любові до Україні. Бо ці діти, це було майбутнє Донбасу. Вони, вивчившись в україномовних школах, ВНЗ, повернувшись на роботу, мали українізувати середовище.
Це майбутнє вбила росія. Разом з цими дітьми, які виросли в окупації, в пропаганді, в ненависті, стали дорослими й пішли на війну. Але чи мали вони вибір, якщо на початок війни їм було 5-7-9-12-15 років?
Ці діти мали б вирости щасливими, вільними у вільній незалежній країні, творити, мандрувати світом, разом з іншими мільйонами молодих українців створювати нову реальність.
Усе до 2014 року було створено для цього, для розвитку українського майбутнього цього краю.
В 2014-м році не ці тоді ще діти, а їх батьки вибрали повернення в минуле й чорну стрічку на фото своїх дітей. Я досі не збагну чому.
Це настільки складна формула в цьому «чому», що я вже мабуть томів з 10 написала, препаруючи війну. Бо, насправді, цих «чому» стільки, скільки людей, у кожного був свій шлях, мрія, але усі вони вели в триколорадний світ.
Вони йшли туди, у російське пекло не самі, а тримаючи за руку своїх дітей.
З україномовного з дитсадка класу моєї молодшої – 2001 рік народження – більшість дітей в 2014 року були за Україну. Але згодом, суспільна думка, пропаганда, рішення батьків, розмови на кухні, й діти змінили своє рішення. Не багато з її класу виїхало з батьками з окупації, більшість залишилися там й загинули. Хлопці на фронті, дівчата… Страшні долі. Випускний альбом з дитсадка, україномовна група, діти в вишиванках, вони ніколи не зустрінуться, як однокласники. Меншість, яка виїхала й вибрала Україну, не планує повернення ні при яких обставинах. Більшість, яка залишилася там, за ці 10 років загинула або спилася.
З україномовного з дитсадка класу старшої доньки – 1997 рік народження – більшість дітей в 2014 року були за Україну. Їх випускний був під обстрілами, в залі сиділи батьки в триколорадках, бо вже були в «народном ополчении», вже на випускному не було ні Держаного Гімну, ні Державного Прапора, але свідоцтва про закінчення школи були українські, бо були замовлені ще до окупації.
Було заборонено співати на випускному українські пісні та танцювати у вишиванках, бо ж «папы воевали». Діти плакали та співали «Чорнобривці» а капелла. «Ваивали» хмурили брови, й бурчали – «это так укропропаганда по ним прошлась, ничего, отвоюем наше русское». Але згодом, суспільна думка, пропаганда, рішення батьків й діти змінили своє рішення. З класу старшої більшість дітей виїхали з батьками з окупації у період 2014-2016 роки, меншість залишилися там й загинули. Хлопці на фронті, дівчата… Страшні долі. Випускний альбом з випуску 2014 року, україномовний клас, вони ніколи не зустрінуться, як однокласники. Ті, хто виїхав й вибрав Україну, не планує повернення ні при яких обставинах. Ті, хто залишилася там, за ці 10 років загинули або спилися.
Ось така реальність. Ми ховаємо свою україномовну молодь й цвіт нації, яка гине на фронті чи під обстрілами, захищаючи майбутнє України. Вони, колись україномовна молодь, гинуть там в ОРДЛО, бо йдуть нас вбивати, бо їх батьки вибрали для них минуле.
Народжені в Україні вважають себе росіянами, й радіють, коли гинуть їх однолітки в Україні. Я ненавиджу росію за цей злочин. Так, це злочин. Бо те, що там робили з дітьми, це військовий злочин, бо вплив на неповнолітнього, психологічний, сексуальний, мілітаристичний, будь який – це злочин.
На фото Нігалюк Олексій Вікторович, загинув. Мобілізований в ОРДЛО. Так, в них на фронт після школи, це норма. Бо школи це вже не про навчання, а про навчити вбивати.
10 років окупації школи та дитсадки ОРДЛО, це фабрики по формуванню військового ресурсу. Окупант зробив ставку саме на молодь. Бо чого агітувати їх батьків, які й так пускали слинки «пожить по-русски». Тому пропаганда та психологічний тиск в навчальних закладах ОРДЛО шалений.
Я стільки написала про те, як окупанти знищували й знищують дітей в окупації, бо мені це дуже болить.
Я писала під шаленим осудом (не демонизируй Донбасс), під дикий регіт людей в рожевих окулярах (це все фейк, вона вигадує), я писала під образи, які на мене лили переселенці з ОРДЛО, родичі яких залишилися там (они же дети, ничего страшного, они понимают, что это пропаганда), я писала, бо розуміла головне – росія зробила ставку на відновлення військового ресурсу саме за рахунок дітей ОРДЛО й виховує з них «сволочей».
Чи винні ці діти в тому, що вони стали злочинцями? Ні! Це військовий злочин росії та це моральний злочин їх батьків.
Так, будь хто в ОРДЛО, досягнувши повноліття й пішовши вбивати українців – є злочинець, військовий злочинець, який знайде свою кулю, бо війна.
Звісно ж є відчуття радості чи спокою, коли дивишся величезні списки загиблих в ОРДЛО тільки за минулий місяць, бо це гарно, що їх меншає, але ж… Але кожен раз я шукаю нагоди поговорити про цей страшний злочин, який вчинила росія відносно дітей в ОРДЛО.
Я вважаю, що на фоні цих фото з загиблими юнаками з ОРДЛО саме ми маємо кричати на увесь світ про злочин окупантів, які забрали у цих молодих людей, народжених в Україні, право, розумієте, їх законне право жити вільною та мирною людиною.
Те, що на фронті з боку військових ОРДЛО дуже багато молоді, це – злочин окупанта!
Можна багато казати про їх вибір, що вони мали виїхати (на час війни вона були неповнолітні, отже, заручники батьків), можна багато філософствувати, якщо ти українець на неокупованих територіях й ти у безпеці.
Я багато писала про ці злочини в ОРДЛО ще до початку масштабного вторгнення – так називають люди період з 2022 року по сьогодення. Бо я знала, якщо росія піде далі, окупує будь яку область України чи усю Україну, ми усі повторимо долю мешканців ОРДЛО: наші діти та онуки будуть навчатися ненавидити світ, через 10 років будуть волати, що вони русские, а ми, їх батьки, будемо штурмувати Польщу чи Німеччину, чи країни Балтії, бо позаду будуть стояти «братушки» з автоматами.
Не вірите? То почитайте статистику, скільки підлітків, дітей та дорослих у віці від 18 до 35 років стають в Україні терористами, бо їх завербували через соцмережі.
Тому, ще раз, усі ті діти, які опинилися в окупації й за часи окупації стали військовими вбивцями, все одно жертви росії. Й колись, росія має понести покарання й за те, що знищувала в ОРДЛО Україну та ростила з дітей вбивць.
Що саме смішне, я нагадаю, що усі діти, які на час окупації 2014 рік були малими від народження до 16 років, вони мали ж шалений вплив на себе батьків.
Й школа, й соціум, й батьки, усі «працювали» на «фабриці» путіна й штампували зі своїх дітей істот. Без емпатій, без жалю, з ненавистю до України та світу, таких собі російських ваньок, в лаптях та з балалайками. Це їх злочин. Але моральний, не військовий, як у росії. То смішне у тому, що коли злочини росії будуть доведені й призначено репарації, їх оці мамки-вовчиці-самиці з комсомолом у голові й путіним на спідньому будуть штурмувати соціальні установи, вимагаючи компенсації, бо їх дитинка жертва російського злочину.
Хоча… чи буде кому це робити.
ОРДЛО несе великі втрати на фронті й військовий ресурс ОРДЛО втрачає потенціал. Це гарна новина.
Погана в тому, що на спустошені території росія масово звозить своїх громадян, закріпляючись там надовго. Й вже у школах та дитсадках діти, які народжені в ОРДЛО від росіян, бурятів, якутів, дагестанців, але пік їх народжуваності пройшов. Зараз в ОРДЛО їдуть з росії сім’ями, наповнюючи окуповані землі своїм смородом та вкорінючись там своїми нащадками.
І коли – я вірю в це – постане політичне питання повернення окупованих територій додому в Україну, росія застосує цей новий ресурс, в який саме зараз так вкладається, як колись вкладалась в підростаюче покоління ОРДЛО – звезених туди громадян росії, які будуть волати про «мы тут всигда жили, это русская земля, тут наш дом».
Й це ще одна частина війни, й майбутня ділянка фронту. Це, як город, не випалив гербіцидом, не вирвав ту кляту щирицю, лободу, пирій, до утворення насіння, насіється так, що ти в тих хащах зернини не посадиш. Тому, сапаємо, вириваємо, гербіцідимо окупантів, щоб їх духу не залишилося, аж до сьомого коліна.
Але, про їх злочини ми не сміємо забувати. Тому й пишу. Щоб люди пам’ятали, щоб ніхто не втік від покарання, а ще, щоб були зроблені висновки та вивчені історичні уроки.
